Читати

29 лютого Церква згадує преподобного Івана Касіянина Римлянина, одного із великих подвижників Західнього монашества. Один із цікавих його трактатів це вчення про 8 головних пристрастей: черевоугодництво, розпуста, грошолюбство, гнів, печаль, нудьга, марнославство, гордість. Усі вісім пристрастей, хоча й мають різне походження та по-різному виявляються, однак шість із них — черевоугодництво, розпуста, грошолюбство, гнів, печаль та нудьга — особливо поєднані, споріднені між собою, бо надмір однієї з них дає початок іншій. Від черевоугодництва, наприклад, неминуче постає розпуста, від розпусти — грошолюбство, від грошолюбства — гнів, від гніву — печаль, від печалі — нудьга. Тому проти них треба боротися тим же робом: щоб перемогти нудьгу, треба подолати печаль; щоб подолати печаль, треба вгамувати гнів; щоби вгамувати гнів, треба знищити грошолюбство; щоб знищити грошолюбство, слід приборкати розпусту; щоб приборкати розпусту, потрібно загнуздати черевоугодництво. Пристрасті марнославства й гордости також споріднені між собою, тобто посилення першої дає початок другій: від надмірного марнославства зроджується гордість. Перемогти ж їх можна так само: щоб викоренити гордість, спочатку треба подолати марнославство. З шістьма попередніми пристрастями марнославство й гордість не мають ознак споріднености, бо не від них породжуються, а, навпаки, після їхнього викоренення. У полон цих двох пристрастей людина потрапляє після перемоги й торжества над іншими пристрастями. Та хоч усі вісім пристрастей пов'язані між собою, проте частково поділяються на чотири союзи: розпуста особливо поєднується з черевоугодництвом, гнів — з грошолюбством, печаль — з нудьгою, гордість — з марнославством. Преподобний пропонує вести боротьбу з пристрастями за допомогою протилежним їм чеснот. Маєш трудність з надмірною їжею, то смиряй плоть постом. Розпусту долай постом і стриманістю. Грошолюбство долай щедрістю і відчуттям потреб у інших. Щоб зцілитися від недуги гніву, потрібно лікуватися так: спершу усвідомити, що гніватися на людей не можна взагалі. Бо як тільки глибинне світло нашого серця потьмариться гнівом, ми негайно втратимо і світло розпізнавання речей, і твердість розсудливости, і благопристойність, і мірило правди. Відтак ми повинні зрозуміти, що від гніву неминуче тьмяніє чистота нашого духу, що вже не зможе бути храмом Духа Святого. Врешті, в гніві ми не зможемо молитися, зносити до Вишнього Бога своїх сердець. А понад усе постійно треба пам'ятати, що можемо будь-коли відійти з тіла: нам же невідома остання межа людського життя. А там, у вічності, нам анітрохи не допоможуть ні чистота, ні зречення усього майна, ні погорда до багатства, ні труди постів та чувань, якщо за самі лише гнів і ненависть Суддя всесвіту погрожує вічними муками. Пристрасть печалі — ми вирвемо зі серця, якщо постійно духовно повчатимемо й оживлятимемо душу свою надією на будуче блаженство. Так ми зможемо подолати всі види печалі: і ті, що походять від гніву, і ті — що від втрати зиску чи від завданих збитків, і від образи, нерозумного душевного розладу чи від смертельної розпуки. Бо завжди утішені спогляданням вічних будучих благ, ми не будемо ні занепадати духом у час нещастя, ні звеличуватись у щасті, а спокійно приймати все як нікчемне і скороминуще. Нудьгу долаємо працею і надією на Бога. Сьома борня очікує нас із духом марнославства, чи пихатости — духом настільки мінливим та непомітним, що навіть гострозорому важко не лише вберегтися від нього, а й навіть роздивитися і пізнати його. Покора лікує цю недугу, а смирення гординю.