Проповіді

Сьогоднішнє євангеліє є посланням надії для нас. Часто перед обличчям трагедії чи проблем ми відчуваємо безнадійність, заламуємо руки й стурбовано запитуємо: "Що пішло не так?" і "Що мені робити?" або "чому я?" У такому стані ми бачимо учнів у сьогоднішньому читанню. Один чоловік приніс свою хвору дитину до учнів і просив їх зцілити його сина. Але як би вони не намагалися, учні не змогли зцілити хлопчика. Ісус дав учням владу виганяти демонів (Марка 3:15), і вони досягли певного успіху (Марка 6:7-13 ), але в цьому випадку вони зазнали невдачі. Пізніше, подалі від допитливих вух натовпу, вони приватно просять Ісуса пояснити їм, чому вони не змогли зцілити хлопчика, а Ісус зміг. Ісус каже їм, що для виправлення ситуації необхідні піст і молитва. Але зауважте, що Ісус не каже їм, що брак віри призвів до їхньої невдачі. Натомість Ісус нагадує їм, як свідомо стояти в присутності Бога – через молитву та піст. Учні ніколи не просили – "навчи нас творити чудеса" – і вони не просили "навчи нас молитися, щоб ми отримували все, чого хочемо", НІ навіть "навчи нас молитися, щоб молитва діяла на нас". Молитва завжди ставить нас у присутність Бога. А бути в Божій присутності, виявляється, є метою духовного життя. Мета полягає не в тому, щоб отримати відповідь на всі наші молитви – ми не намагаємося перетворити Бога на наш особистий кур'єр доставки товарів із сайту замовлень, щоб Він доставляв до нашого порога все, про що ми просимо. Подорож Великого посту закликає нас продовжувати бути у витривалості навіть тоді, коли здається, що ми "не в змозі", коли вся наша надія обертається темрявою та тінями, коли навіть саме наше життя було забрано. У такі часи пам’ятаймо, що існує не лише “дві сторони медалі”: віра й сумнів, ані надія й розчарування. Пам’ятаючи про обіцянку Господа Ісуса про воскресіння – "Він воскресне третього дня»" – пам’ятаймо, що "кінець історії" – це не смерть, сумнів і відчай. Згадуючи батька стражденного хлопчика, проходьмо час Великого посту, пам’ятаючи, що шукаємо обітниці Світлої Пасхи, навіть коли сумніваємося. Взиваймо навіть у сумнівах і тіні смерті до Ісуса Христа щодня, щогодини: "Вірую! Допоможи моєму невірству".

У перших розділах Євангелія Марка чергуються пустеля та місто, де Ісус проголошує Добру Новину дедалі зростаючому натовпу. Натовп у цій історії такий великий, що ті, хто несуть паралізованого чоловіка на ношах, не можуть пройти. Будинки в Палестині в І столітті зазвичай мали солом’яні дахи, які було легко розібрати, але Ісус вихваляє як знак віри наполегливість і винахідливість, виявлену тими, хто проламав дах. Повне зцілення розслабленого повертає йому тіло й дух здоров’я і вражає натовп. Книжники були експертами Закону Мойсея та його усному викладі. Оскільки єврейська традиція суворо стверджувала, що ніхто не може прощати гріхи, крім одного Бога, проголошення Ісуса про прощення, безумовно вразило присутніх і викликало багато питань та навіть обурення. Вражає те, що на такому ранньому етапі служіння в Галилеї Ісус відповідає на звинувачення в богохульстві; звинувачення, яке буде висунуте йому, коли він пізніше постане перед Синедріоном. Для євреїв часів Ісуса хворою людиною був той, на кого розгнівався Бог. У рабинів була приказка: немає хворого, який би зцілився від своєї хвороби, доки йому не прощено всі його гріхи. Як наслідок, цілком можливо, що чоловік на ношах цілком міг зазнати років жорстокого поводження та засудження з боку інших і був пригнічений почуттям провини, яке інші звалили на його плечі. Він був хворий; отже, він сприймався як грішник на якого Бог розгнівався, і він не міг бути зцілений. Ісус сказав паралітику: «Сину, прощаються твої гріхи», а не «Ти зцілений, встань і ходи». Ця відповідь говорить нам про людську природу. Що було першим, що він побачив, коли подивився в очі цього чоловіка? Це був чоловік, який був повністю впевнений, що він був ізгоєм через його стан. Біблійний коментатор Вільям Барклі пояснює це так. «Перше, що сказав йому Ісус, було: «Дитино, Бог не гнівається на тебе. Усе гаразд». Це було схоже на розмову з переляканою дитиною у темряві. Тягар страху перед Богом і відчуження від Господа зійшов з його серця, і саме цей факт зробив лікування майже повним. Зціленням і прощенням Ісус не тільки виявив любов Бога. Він також показує паралізованій людині Божу справедливість і прощення.

Прийди і подивись! У першу неділю Великого Посту, Церква нагадує нам про покликання перших апостолів. Після Свого хрещення в Йордані Іваном Хрестителем і покликання Петра, Андрія та Івана, Христос вирішує повернутися (90 км) від річки Йордан до своєї рідної Галілеї. По дорозі Христос кличе ще двох апостолів. Христос бачить Филипа і просто каже: «Іди за Мною», і Филип слідує за ним. Швидко Филип переконується в тому, що Ісус є Месією, знаходить і розповідає про це Натанаїлу, який налаштований скептично, можливо, тому, що Назарет був маленьким «забитим» селом і тому, що Месія не очікувався з Назарету. Филип наполягає, кажучи: «Прийди і подивися», точну фразу, яку Христос використав, коли Він покликав Андрія та Івана. У Филипі ми бачимо постать багатьох добрих людей, які допомагають нам на нашому шляху віри і бажають нам добра. Ми повинні бути як Филип: людина, яка завжди намагається ділитися добром і допомагати людям, які не можуть знайти свій шлях у житті. Будьмо людиною, яка покаже іншим, що можна змінити погляд на наше життя і що багато чого можна досягти, якщо ми спробуємо! Будьмо оптимістами і поділімся цією впевненістю з оточуючими. Також у кожному із нас є елемент Натанаїла, тобто упередження та недовіра, що походять від невідомого. Але якщо ми недовірливі до інших, це може призвести до того, що ми втратимо багато прекрасних речей у житті. Ми повинні зрозуміти, що життя — це не лише недовіра та упередження. Життя також пов’язане з вірою, і не лише в людей, а насамперед до Бога. Звільнімся свого упередження щодо Бога і маймо віру у Нього, це дасть нам розуміння багато речей, які трапилися з нами в житті, та інших, які відбудуться.

«Колись тікаючи шляхами пустелі до Єгипту з Пречистою і младенцем Ісусом ти Обручниче, врятував Його від меча Іродового. І нас гонимих Сатаною, блукаючих по пустелі світу цього, рятуй від нападу його та охорони від від погибелі вічної». Цей кондак вірні співають у Молебні до Святого Йосипа Обручника протягом березня місяца, який у Католицькій Церкві посвячений вшануванню цього святого. Тож просимо Святого Йосипа щоб беріг наше воїнство від рани тілесної і душевної. Просимо його щоб піклувався про біженців так, як про младенця Ісуса з Богородицею. З огляду на це Папа Франциск у своєму Апостольському листі «Patris corde» («Батьківським серцем») вважає св. Йосипа особливим покровителем усіх, хто мусить покинути рідну землю через війну, ненависть, переслідування та бідність. Тому святий Йосип став і нашим покровителем у цій війні. Папа Франциск далі каже, що у кожній ситуації Йосип здатен був промовити «fiat» (най так буде) – як Марія під час Благовіщення й Ісус у Гетсиманії. У житті часто трапляються події, значення яких ми не розуміємо, подібно тої що переживає наш нарід сьогодні. Зазвичай наша перша реакція – це розчарування й агресія. Йосип же відкладає судження набік, щоби звільнити простір для самих подій, і, хоча вони здаються таємничими, приймає їх, бере відповідальність за них і вписує їх у свою історію. Святий Йосипе Обручнику, моли Бога за нас!

Сьогодні неділя Прощення. Це початок Великого посту. Те, що ми почули на Вечірні вчора ввечері, допомагає нам зрозуміти важливість цього періоду: «Господь, Творець мій, узяв мене, як порох із землі, і створив мене у живу істоту, вдихнувши у мене дихання життя і дав мені душу. Він віддав мені честь, поставивши мене правителем на землі над усім видимим і зробивши мене товаришем ангелів. Але сатана-обманщик, використовуючи змія як своє знаряддя, звабив мене добром; він відлучив мене від слави Божої і віддав мене на землю та на глибину смерті. Але, Вчителю, із співчуттям поклич мене знову». Це говорить Адам, але це також говоримо і ми з вами. Це вже не розповідь про когось, хто жив 4000 років тому. Тепер це наша історія. Це наша реальність, і цей час, який називається Великим постом, є нашою дорогою, яка веде від вигнання до нашого повернення. Іншими словами, є надія: що ми з вами не можемо уникнути грішної людської природи, яку ми успадкували від Адама, але ми маємо свободу вибирати життя. Приймаючи час посту, ми визнаємо, що шлях назад до повного спілкування з Богом відкрив нам Христос. Все, що потрібно, це бажання йти за Ним. Великий піст — це час зміни, зміни серця, зміни розуму, зміни напрямку. Ми покликані змінити наш спосіб життя, мислення та дій. Це час битви, час війни. Якщо ми сприйматимемо Великий піст лише як час відмови від чогось, тоді ми втратимо його значення. Великий піст – це час для додавання Христа до нашого життя, а не час дієти. Церква завжди знала, що нам потрібні періоди роздумів і глибших духовних зусиль, якщо ми збираємося виправити свій шлях від себе до Христа. І тому період Великого посту є запрошенням для нас працювати над собою та своїм молитовним життям. Нам потрібно нагадати, що ми не є центром усього, що ми не є мірою всього. Є тільки одне велике «я», і це наш Господь і Спаситель Ісус Христос. Наша мета — бути перетвореними в Христі та через Христа. Ось що означає бути християнином: бути перетвореним, бути зміненим у Христі.

«Коли Син Людський збере перед собою всі народи, то розділить їх, як пастух відділяє овець від козлів». Це буде час Страшного Суду. Слава Богу, що буде суд. Чи хочемо ми, щоб світ так існував вічно? Чому, здається, мають таку силу лиходії? Чому добрі люди гнобляться, переслідуються, страждають? Божественна Літургія святого Василія, яку ми служимо в неділі Великого посту, говорить нам: «Він прийде віддати кожному за ділами Його». Те, як ми діятимемо зараз , матиме вічні наслідки. Христос навчав, що наприкінці буде лише два варіанти: рай чи пекло. Є Царство, уготоване для овець його отари, з рясним нескінченним життям, свіжими пасовищами, вічною весною, радістю з Господом і всіма, хто любить Його. Щодо бунтівних козлів: «Ідіть у вічний вогонь, уготований для диявола та його ангелів». Одинадцять разів у Євангелії Христос попереджав про вогонь «геєнни». Він мав на увазі долину Геєни під Єрусалимом – міське сміттєзвалище, з якого постійно піднімався дим, коли палили сміття. Пекло — це вічне сміттєзвалище для тих, хто остаточно виявився нікчемним, і не шукав порятунку. Зрештою, для вас і для мене це буде вічна Радість у Святому Місті з Ісусом угорі або безкінечне руйнування внизу. Бог не нав’язує нам Небо. Куди ми врешті підемо – це наш вибір. Ми вирішуємо зараз, і наприкінці Ісус Христос, Який знає все, Який бачить серця всіх, дізнається, чи правильно ми вибрали чи ні. К. С. Льюїс писав (у «Великому розлученні»), що в кінці або ми скажемо Богу: «Нехай буде воля Твоя», або Він неохоче скаже нам: «Нехай буде воля твоя». Якщо ви не хочете Мене, ви не матимете Мене». Ісус Христос буде Суддею всього цього. Це його послідовне вчення: Івана 5:22-27 І ось стандарт судження: «Якщо ви зробили це найменшому з цих Моїх братів, ви Мені зробили... Якщо ви не зробили цього найменшому з цих Моїх братів, ви не зробили цього Мені». Хворі, самотні, бідні, безпорадні, покинуті, біженці, так багато людей, так багато зранених війною.... І не лише нужденних людей «там», а потреби людей поруч – чоловіків, дружин, дітей, родини, друзів, колег, людей, які стоять поруч із нами у церкві, навіть начальників. Іноді нам не вистачає тих, хто поруч. І часто те, що від нас вимагають, не є складним. Можливо, їм потрібна тільки посмішка чи добре слово. Але як легко ми проходимо повз. Суд над нечестивими буде за те, чого вони не робили – за гріхи бездіяльності, вони не любили, не піклувалися. Отже, від покаяння митаря до вчинків любові та милосердя; від добрих справ до пам'яті смерті; і від пам’яті про смерть, повернувшись до покаяння і молитви, ми повинні пройти нашу подорож до радісних і світлих днів Христового Воскресіння. Євангельські читання під час цих підготовчих тижнів показують нам напрямок нашої великопісної подорожі: вони як дорожні знаки, що вказують нам шлях до Небесного Єрусалиму, до вічної і невпинної Пасхи Господньої.

Часто ми читаємо притчі Ісуса так, ніби це байки Езопа, щось, з чого ми повинні вивести чітку мораль. Але притчі Ісуса — це історії, наповнені — на відміну від байок — героями, з якими ви ототожнюєте себе. Кожен з нас почувався молодшим сином – прагнучи втекти, присоромлений своїми помилками, готовий зробити майже все, щоб повернутися до старого життя. Кожен із нас теж відчував себе старшим братом – працьовитим, старанним, а потім ображався на незаслужену вигоду чи безкарне марнотратство іншого. І кожен із нас також відчував себе батьком у цій історії – відчайдушно шукав знаку про близьку людину, за якою довго сумував, радіючи її несподіваному поверненню. "Дивна" поведінка батька. У відповідь на надзвичайно образливе прохання свого сина – просити спадщину достроково схоже на те, що бажати смерті своїм батькам – цей батько йде вперед і дає її йому. Враховуючи, що багатство пов’язане з землею, мова йде не про те, щоб піти в банк, а про продаж земельних ділянок, стад тощо. А потім, коли його син усе це змарнував, він біжить — чого не зробив би жоден поважаючий себе землевласник — назустріч сину, обриває його безглузді вибачення й повертає йому місце в родині. І ви знаєте прекрасно, що такого ніколи не буває, принаймні в цьому світі. У чому саме суть. Ісус знайомить людей з логікою відносин царства Божого, яка суперечить і виходить за межі правової логіки світу. Покаяння це повернення до Батька, і це треба усвідомлювати.

Сьогоднішня історія про митаря і фарисея тісно пов'язана з вчорашньою притчою про "несправедливого суддю". Спільною темою для обох читань є думка про виправдання. «Виправдання» – один із ключових термінів апостола Павла. Цей термін походить від слова «δικαιοσύνη», що означає «праведність» («справедливість»), «законність», «правосуддя». «Δικαιοσύνη» означає повну відповідність закону, відсутність порушення закону. “Бо жоден живий перед обличчям Твоїм справедливим не буде!” (Пс 142:2). ап. Павло посилається на цей псалом у Римлянам 3:20: “Бо жадне тіло ділами Закону не виправдається перед [Богом], Законом бо гріх пізнається”. Тоді Павло дає рішення. Бог, наш великий божественний Суддя, приймає рішення оголосити нас справедливими (або праведними), бо завдяки Христу ми “дарма виправдовуємося Його благодаттю, через відкуплення, що в Ісусі Христі” (Рим 3:24). Слово виправдання використовувалося у Старому Завіті, щоб навчити Ізраїль про їхні стосунки з Богом. Ця ідея має правовий контекст. Наприклад, у Второзаконні 16:18–20 Ізраїлю було наказано призначити суддів, щоб приймати “справедливі” рішення і гнатися лише за “справедливістю” (в оригінальному тексті єврейською мовою написано гнатися за “справедливістю, справедливістю”, повторюючи слово справедливість два рази для наголосу). Слова Справедливий і справедливість походять від однакових єврейських і грецьких коренів як і слово виправдання. Пророки використовували образ суду, в якому Бог був суддею, щоб поетично застерігати Ізраїль і сусідні народи. В Ісая 43:9 Бог закликає нації постати перед Ним, як у залі суду: “Нехай разом зберуться всі люди… Нехай дадуть свідків своїх і оправдані будуть”. Бути виправданими (тобто правдивими або вибаченими) — це надія для всіх, кого було притягнено до суду. Несправедливий суддя стає на сторону вдовиці, так само Бог стає на сторону особи митаря, який приносить покаяння. Ми все ближче наближаємося до часу Великого посту, часу праці над покаянням, яке дасть нам виправдання.

Зустріч з Ісусом Христом змінює напрямок нашого життя. І це досвідчили особи сьогоднішньої неділі- старець Симеон та Закхей. Зустріч яка стає діалогом між двома особами має у собі великі плоди і силу. І навпаки, коли зустріч стає монологом, то немає у собі силу на зміни. Бог завжди нас бачить, навіть якщо ми малого зросту і серед натовпу, чи сховались у кронах дерев, Він бачить нас. Зустріч з Ісусом-це дар надії. Як Симеон у зустрічі з младенцем побачив надію на спасіння Ізраїля, так і Закхей зустрів Того, хто приніс йому спасіння. Ми маємо безліч моментів аби зустріти Ісуса в людях, ситуаціях та в сучасній історії нашого стражденного народу.

Сьогодні ми святкуємо пам’ять Трьох Святителів Церкви, які продовжують вести і надихати нас через мудрість свого вчення і святість життя. Василій Великий, Григорій Богослов та Іван Золотоустий, визнані в традиції нашої Церкви Трьома Великими Святителями та Вселенськими Вчителями, які пропонують нам досвідчити силу божественної любові. Як вправні та молитовні богослови, вони показують нам, що шляхом віри та правди йдуть ті, хто перемінюється Божою любов’ю і пропонує її іншим. Три Святителі зрозуміли і пережили любов Божу, яка об’явилась у Христі, і ця любов була основою їхнього служіння та навчання. Використовуючи працю попередніх богословів і захисників християнської віри, вони часто використовували слово філантропія, щоб виразити зв’язок між Божою любов’ю до нас і нашим покликанням виявляти цю любов у відповідь на потреби інших. Василій Великий вживає слово філантропія, коли говорить про Боже об’явлення через Христа: «Чи вражатиме нас могутня сила і любов Спасителя до людства, оскільки Він одночасно терпів страждання з нами в наших недугах і міг зійти до наших слабкостей», щоб Він міг покласти край нашому «конфлікту зі смертю» і дати нам «свободу від страждань». ( Про Святого Духа) Коли Григорій Богослов говорить про любов Бога до людини також використовує термін філантропія. У своєму вченні про Трійцю каже, що внутрішнє Божественне буття сповнене Любові, яка хоче ділитися нею і також із людиною. Св. Іван Золотоустий також використав слово філантропія, щоб виразити любов Бога до людини. На завершення багатьох своїх проповідей він закликав своїх слухачів сповнюватися «благодаттю та людинолюбством Ісуса Христа». Золотоустий мав розумінням того, що наша філантропія є відповіддю на благодать Божу, виражену через наше богослужіння та через Євхаристію. Оскільки наше поклоніння є виявом любові, а через Євхаристію ми отримуємо любов Бога, ця любов веде нас, щоб утверджувати нашу спільну людяність і відповідати бідним, хворим і всім, хто має потребу. ʼ