Проповіді

На початку своєї праці Про Трійцю святий Августин цитує Пс 104:4: "Шукайте Господа-і сповнитеся силою, шукайте лице Його повсякчас!". Для Августина пошук є розумінням, не просто інтелектуальним, але реальним досвідом. "Любий читачу, коли ти у чомусь переконаний, як і я,-іди зі мною; коли вагаєшся-шукай разом зі мною; коли бачиш, що зайшов не туди,- повертайся до мене, а якщо схибив я - клич мене до себе. Так ми будемо іти дорогою любові разом, прямуючи до того, про кого сказано: "Шукайте лице Його повсякчас!". Для того аби наблизитися до таємниці Пресвятої Трійці християнин повинен перейти через внутрішню переміну, наш розум повинен очиститися і стати гідним та здатним прийняти те, що шукаємо. Пізнання Бога це близькість з Богом, радість у Бозі, пізнання до тієї міри, доки ми пізнані.

Спосіб зображення події П'ятидесятниці, про яку розповідається в Діяннях апостолів, залишився по суті незмінним. Єдина відмінність на іконі полягає в присутності або відсутності Божої Матері в центрі групи апостолів. Таким чином, ми маємо два способи представлення події в іконографії. Один тип зображує Дванадцятьох і залишає порожній простір у центрі, що символізує престол, приготований для Другого пришестя Господа. Другий тип бачить Марію в центральному просторі, оточену апостолами, поки Святий Дух сходить. В іконографії історична подія не просто зображується як фото; радше значення розширюється і виходить за рамки простого опису того, що сталося. Якщо Марії немає, це підкреслює, що Марії не потрібно було отримувати Святого Духа, оскільки вона вже отримала його під час Благовіщення. Якщо Марія присутня на іконі, це підкреслює, що ікона є зображенням Церкви, а в іконографії Марія завжди є фігурою Церкви. Ікона П'ятидесятниці, таким чином, є зображенням усієї Церкви. П'ятидесятниця повертає нас до Благовіщення: Церква уподібнюється Богородиці, повній благодаті. Силою Святого Духа Слово стало тілом в утробі Діви і є тілом в утробі Церкви. Логос, Слово, проголошене та присутнє в Церкві, – це Бог, втілений у Діві Марії. З дня П'ятидесятниці Дух створює Церкву, встановлюючи спільноту віруючих як місце присутності та постійного перебування воскреслого Христа. Святий Дух оживляє тіло, преображає тіло. Він спочиває на Ісусі, на Його тілі: у Втіленні, у Різдві, в Богоявленні на Йордані, у Преображенні; він спочиває на тілі Церкви: у П'ятидесятницю, в Євхаристії. Бачити менше

Сьогодні Церква згадує Перший Вселенський Собор, що відбувся в Нікеї, та 318 богоносних отців. У восьмій главі Євангелія від Івана Господь, навчаючи у храмі, говорить про себе та свої стосунки з Богом Отцем і каже: «Якщо не вірите, що Я Є, то помрете у своїх гріхах» (8:24). Іншими словами, правильне переконання щодо особистості Христа — це не щось філософське, а питання життя і смерті. Він не каже: «Нехай кожна людина вірить у що завгодно». Ні! Він каже: «Якщо ви не вірите, що Я — світло для світу (8:12), творець світу (1:3), Слово Боже, яке існувало до віків з Богом Отцем (1:1–2) та Святим Духом як одна з трьох єдиносущних осіб Святої Трійці, що «Я в Отці, а Отець у Мені» (14:11), то якщо не вірите, що Я Є, то помрете у своїх гріхах» (8:24). Питання вічного життя і смерті. Той самий Господь каже також і в іншому місці: «Я є дорога, і правда, і життя. Ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене» (14:6), і якщо Христос є правдою, то неможливо наблизитися до Нього з розділеним серцем на ще щось. Сьогодні можемо досвідчувати поверхневу духовність. Можемо називати себе віруючим, але паралельно вірити в забобони, гороскопи, езотерику, чи інші якісь модерні думки. Зрозуміло, коли людина перебуває у якійсь скрутній ситуації життя (війна, знецінення людського життя, труднощі сімейні, соціальні, фінансові), то може намагатися метатися до різних «джерел сили», шукати різні практики. Але зупинімся, хто є для нас Ісус? Сьогоднішня неділя про віру. Всі неділі після Пасхи говорять про особисту зустріч з Воскреслим Христом, а вже в Пʼятидесятниці Господь дає Духа Святого, щоб нести цю особисту зустріч (віру) світові. Тому сьогоднішня неділя питає, чи моя віра в Христа є вірою Церкви Вселенської? Чи не розділене моє серце ще на щось?

Що означає для нас зцілення сліпородженого у сьогоднішньому читанню? Дослідники Святого Письма припускають, що це символізує те, як рання християнська спільнота намагалася показати, через що нам усім потрібно пройти у нашому хрещенні. Вчені також припускають, що це використовувалося та інтерпретувалося як катехитичне повчання під час хрещення, підготовка до Великодньої ночі, де катехумени входили у хрещальні води, що давало їм справжнє просвітлення віри, щоб побачити ким був Ісус. Чоловік, народжений сліпим, якого Ісус зцілив, був взірцем для всіх катехуменів та християн, демонструючи наш власний процес навернення. Учні Ісуса запитали: «Равві, чи це його гріх, чи гріх його батьків спричинив його народження сліпим?». У Старому Завіті панувала думка, що будь-яка хвороба походить від Бога, оскільки вони вірили, що все походить від Бога (і добре, і погане; здоров'я і хвороби). Вони вважали, що якщо Бог допускає людині хворобу чи недугу, то ця людина, мабуть, зробила щось не так. Ісус голосно, чітко та рішуче спростовує цю думку. Він каже: «Ні його батьки, ні ця людина не згрішили». Навіть сьогодні нам потрібно це почути, бо у нас досі живе думка, що коли трапляється щось погане, ми мабуть розлютили Бога. Ми, мабуть, зробили щось погане, якщо нам трапляється лихо. Святий Августин, коментуючи духовний сенс або значення сліпоти чоловіка, просто сказав: «Цей сліпий — це людський рід». Хоча фізична сліпота чоловіка не була спричинена його гріхом, все людство вражене духовною сліпотою, яку нам передав наш батько Адам через його гордовите бажання знайти самореалізацію окремо від Бога. Цей акт бунту призвів до вигнання людини з Раю, в пустелю світу, спотвореного та затьмареного гріхом. Усі ми, як і сліпий, не здатні зцілити себе; бажаючи бачити, ми блукаємо в темряві та стражданнях.

Цього тижня було переполовення свята Пасхи і Церква нас вже готує до іншого свята – свята води і світла Зіслання Святого Духа. Неділі Самарянки і Сліпородженого мають тему води і світла. Протягом цих двох тижнів на щоденних літургіях читаємо євангеліє від Івана, який розповідає про Ісуса на святі Кучок, або Наметів. Це свято особливе знаками присутності Бога під час виходу юдеїв із Єгипту- вода і світло, теж є головними темами цих текстів. Минулого тижня у Євангелії ми чули зцілення біля купалень Витезди, де Ісус зустрів чоловіка, відомого у традиції як Яір, чий параліч та тяжка хвороба залишили його ізольованим та безпорадним біля цілющих вод Овечої купелі в тіні Храмової гори. У сьогоднішньому Євангелії, навпаки, Христос знаходиться у зовсім іншому місці із зовсім іншою людиною. Цього тижня ми подорожували приблизно за 30 км на північ від Єрусалиму до земель Самарії, де Він зустрічається посеред дня, під палючим сонцем, із самарянською жінкою, чиє життя до того моменту було далеко не доброчесним. Одна американська дослідниця Біблії пише, що у Старому Завіті колодязі часто були місцем, де починалися шлюбні заручини, тому що вони були одними з небагатьох місць, де жінки з'являлися на людях. Черпати воду було жіночою роботою, і біля криниць завжди було багато жінок. Двоє ізраїльських патріархів, Ісак і Яків, знайшли своїх дружин біля колодязів, як і Мойсей. Отже, коли Церква дивиться на цю історію про зустріч Ісуса з жінкою біля колодязя — як Бог шукає Свою наречену, Церкву. Ісус виражає це бажання через Свою спрагу: «Дай Мені напитися». Бог спраглий за нас, за грішних, бо гріх може знеохотити нас і привести до відчаю і тут ініціативу бере на себе Ісус. Подальша розмова показує бажання Ісуса відкрити Себе як Месію цій жінці, чого ми не бачимо в жодній іншій історії Нового Завіту. Він хоче дати їй «живу воду», яка походить від віри в Нього. Він постійно звертає її увагу від води в колодязі до спраги, яку він відчуває в її душі. Ця самарянка була ізгоєм серед ізгоїв. Будучи самарянкою, вона була ізгоєм серед юдеїв, які вважали самарян єретиками, спотворюючи справжню релігію Ізраїлю. Будучи жінкою, вона не була громадянином у культурі, яка часто вважала жінок рухомим майном. Будучи жінкою з «репутацією», маючи низку чоловіків і живучи розкуто з іншим чоловіком, вона була ізгоєм навіть серед інших жінок. «Хороші» жінки не хотіли з нею спілкуватися. Вона була біля колодязя сама, опівдні, у «диявольську годину», коли ніхто й не думав робити якусь роботу. Яку кращу людину міг вибрати Ісус, щоб показати світові, що Він прийшов заради грішників ? Жінка, яка представляє всіх нас, грішників, не має нічого запропонувати Ісусові, крім власної спраги Бога. У неї були питання, у неї була спрага, і Він знав про цю спрагу. Самарянка зрозуміла! Вона залишає свій глек біля криниці (більше не думає про таку воду) і йде в місто, щоб розповісти іншим (більше не думаючи про свою репутацію) про Ісуса. Її життя ніколи не буде таким, як раніше. Вона вже почала смакувати Живою Водою. Бог користає зранених людей, аби дати спасіння зраненому світу!

Нам не подобається, коли нас стримують проблеми, які ми не можемо вирішити. Це може бути наше здоров'я, зранені стосунки, зруйноване майбутнє через війну, чи інші речі над якими ми мало маємо контролю, дуже важко усвідомлювати свою слабкість перед викликами, які, здавалося б, нездоланні. Саме так почувалися всі ті, які були в просторі Овечої купелі: сліпі, кульгаві та паралізовані, чекаючи нагоди зцілитися, першими діставшись до купелі з водою, яку збурював ангел. Через свої хвороби і немочі багато хто, мабуть, зневірився щодо зцілення. Чоловік, який був паралізований 38 років, був одним із них, бо не було кому допомогти йому підійти до води. У Біблії число сорок означає виконання, завершення певного періоду чи ери. Ной чекав сорок днів у ковчезі після Потопу, євреї блукали пустелею сорок років, перш ніж увійти до Обіцяної землі, Давид був царем Ізраїлю сорок років, наш Господь постив сорок днів у пустелі, перш ніж почати проповідувати, а після Свого Воскресіння Він залишався на землі сорок днів, перш ніж вознестися на небо тощо. За словами Отців Церкви, число 38 тут означає, що бракувало двох речей, перш ніж період паралічу міг закінчитися і міг настати новий спосіб життя: 1. «Візьми своє ложе…» 2. «І ходи». Сьогоднішнє чудо зцілення паралітика – це третє із семи знамень, про які згадує євангелист Іван. Паралітик перебував у місці, де всі немічні чекали дива. Однак Господь ставить йому дивне запитання: «Чи хочеш ти одужати?» Він запитує це, щоб відкрити зміст його серця та розпалити в ньому волю, схильність, бажання зцілитися. З Богом усе можливе. Однак Він нічого не робить без співпраці людини, бо не нав’яже нічого, навіть спасіння, без її згоди. Тому, від найменш важливої події до найдивовижнішої, все відбувається завдяки співпраці двох факторів: божественного, безкінечно великого, та людського, безкінечно малого, але абсолютно необхідного. Коли Господь зцілює нас від паралічу, Він робить це для того, щоб ми могли ходити, щоб ми могли прогресувати, щоб ми могли бути Божими руками, які допомагають і теж зціляють. І цей духовний прогрес може відбутися лише тоді, коли ми візьмемо своє ложе; іншими словами, нашого ближнього. Інші принесли паралітика до купальні, і тепер Господь каже йому використати свою новознайдену силу, щоб підняти та підтримати тих, хто колись підтримував його. Довкола нас є багато людей, які потребують допомоги і наше завдання ім допомогти.

Неділя мироносиць – це традиція, що святкується у другу неділю після Великодня. Євангелія описують низку людей, які брали безпосередню участь у підготовці до поховання Ісуса та/або виявленні порожньої гробниці великоднього ранку. І всі Євангелія погоджуються, що більшість цих людей насправді були жінками. Деякі просто називають їх «жінками». Серед мироносиць також є кілька чоловіків, а саме Йосип Ариматейський та Никодим Фарисей. Дуже часто тексти, що говорять про мироносиць, читаються у Великодню неділю, але ось у чому річ: у Великодню неділю ми зосереджуємося на порожній гробниці та добрій новині про воскреслого Спасителя та все, що це означає для нашого життя та нашого світу. Вони поширювали благу новину Євангелія! Вони проголошували воскреслого Христа! Вони служили! Вони не дозволяли нічому стати на їхньому шляху: страху перед наслідками з боку римлян, які щойно розіп'яли їхнього улюбленого Вчителя; недовірі інших (навіть деяких таких могутніх і впливових, як Петро); навіть суспільним очікуванням, пов'язаним з їхньою статтю та їхніми здібностями.

Коли перша радість та піднесення Воскресіння вщухають, ми постаємо перед реальністю: страхом, розгубленістю та сумнівами. Не всі вірили, що Ісус справді воскрес із мертвих. Зрештою, вони бачили, як Його засудили, били та розіп'яли. Вони були свідками Його смерті на хресті та бачили, як Його поховали, тож як Він міг бути живим? У тексті недільного Євангелія сказано, що «двері були замкнені». Учні Ісуса переховувалися, оскільки римляни також шукали Його послідовників. Вони ховалися, бо були засмучені, розчаровані та налякані всім тим, що побачили й пережили кілька днів тому. У своєму коментарі на цей текст святий Кирил Олександрійський звертає увагу на той факт, що після смерті свого Вчителя учні боялися за своє життя, що юдеї прийдуть за ними. І, як доводить подальша історія, вони певною мірою мали рацію боятися. Однак, незважаючи на свій страх та людські спроби відгородитися від усіх, Христос, Воскреслий з мертвих, входить прямо крізь ці міцні дерев'яні двері. Як каже святий Кирил – Зверніть увагу, як своїм чудесним входом крізь замкнені двері він ще раз показує, що він є Богом за своєю природою і що він не хто інший, як той, хто жив серед них раніше. У цей день, коли ми святкуємо обʼявлення Христа Його апостолам через замкнені, зачинені двері, ніколи не забуваймо також, що немає таких дверей, жодного валуна, через які наш Воскреслий Господь не пройшов би, щоб досягти кожного з нас у наших сумнівах, у наших гріхах та жорстокості серця. І так само, як Він прийшов за Томою, так Він приходить і за кожним із нас, через зачинені двері наших сердець – у наших сумнівах, у нашому відчаї, якщо тільки ми маємо смирення, як Тома, залишити свої сумніви та визнати, що ми помилялися, та сповідувати Істину, коли вона нам являється. Як сказано на Утренні сьогоднішнього свята – Цього дня весна пахне; і нове творіння танцює; сьогодні засува знято з дверей невір'я, як вигукує друг Тома: Ти — Господь мій і Бог.

У Великий Четвер увага Церкви звертається на події, що відбувалися у Світлиці та в Гефсиманському саду. У Світлиці, під час трапези, Ісус встановив таїнство святої Євхаристії, а також умив ноги Своїм учням. Гефсиманський сад звертає нашу увагу на викупну слухняність Ісуса та його піднесену молитву (Мт. 26:36-46). Він також нагадує нам про боягузливий, підступний вчинок Юди, який зрадив Христа поцілунком, знаком любові та дружби. Відомий американський богослов о.Олнександр Шмеман описуючи суть Стасного Четверга каже, що дві події формують літургію Великого та Страсного Четверга: Тайна вечеря Христа з Його учнями та зрада Юди. Значення обох полягає в любові. Тайна вечеря – це найвище одкровення викупної любові Бога до людини, любові як самої суті спасіння. А зрада Юди показує, що гріх, смерть і самознищення також зумовлені любов’ю, але спотвореною любов’ю, любов’ю, спрямованою на те, що не заслуговує на любов. У цьому полягає таємниця цього унікального дня, і його літургія, де світло і темрява, радість і смуток так дивно змішуються, ставить перед нами вибір, від якого залежить вічна доля кожного з нас.

У Велику середу Церква закликає вірян зосередити увагу на двох постатях: грішниці, яка помазала голову Ісуса незадовго до Його страстей (Мт 26:6-13), та Юді — учневі, який зрадив Господа. Перша визнала Ісуса Господом, тоді як другий відцурався від Учителя. Одна була визволена, інший же став рабом. Одна успадкувала Царство, а інший впав у загибель. Ці дві людини ставлять перед нами питання, пов’язані зі свободою, гріхом, пеклом і покаянням. Літургічні тексти Великої Середи роблять паралелі між жінкою грішницею і Юдою зрадником: «О дине окаянство! Бачачи блудницю, що цілувала стопи, думав про улесливе цілування для зради; вона волосся розпустила, а він, гнівом зв’язаний, носив замість мира злосморідну злобу; заздрість не дає переваги корисному. О Юдине окаянство! Від нього звільни, Боже, душі наші». «Коли грішниця приносила миро, тоді ученик змовлявся з беззаконними; та раділа, виливаючи дорогоцінне миро, цей же поспішав продати Безцінного; та Владику пізнала, а цей від Владики відлучився; та визволилась, а Юда став рабом ворога. Страшним є лінивство, великим є покаяння: його ж даруй мені, Спасе, що постраждав за нас, і спаси нас».