Проповіді

Кажуть, що для того, щоб стати експертом у чомусь, потрібно в середньому 10 000 годин. Звичайно, щоб стати експертом в одній справі, може знадобитися більше часу, ніж щоб стати експертом в чомусь іншому. Незалежно від того, чи вважаєте ви себе експертом у чомусь, ймовірно, є речі, в яких ви дуже й дуже добре розбираєтеся. У кожного час від часу буває поганий день, навіть у експертів. Це був поганий день. Навіть експертам потрібні правильні умови. Мабуть, одним із найбільших розчарувань було те, що умови були правильними. І все ж, попри всю свою майстерність, вони не мали чим похвалитися. Експерт знає, коли потрібно здатися. Буде ще один день. У той день вся тактика та вміння виявляться корисними, як це зазвичай буває. Інколи щось просто не виходить. Визнайте це та рухайтеся далі. Але навіть якщо ви вже здаєтеся, день ще не закінчився. Якщо ви не подбаєте про своє спорядження, завтрашня спроба не вийде кращою за сьогоднішню. Тож вони викинули свої човни на берег і почали доглядати за човнами та сітками, щоб усе було належним чином підготовлено до повторення спроби. Експерт, і принаймні деякі з його товаришів, знали Ісуса. Євангеліє минулого тижня показало нам Ісуса в домі Симона. Там Ісус зцілив тещу Симона, зупинивши її гарячку. Симон знав про Ісуса. Симон знав, що Ісус був великим пророком. Коли Ісус попросив Симона використати його човен як кафедру, для нього було цілком природно це зробити. Він дуже захоплювався та поважав чоловіка, який зцілив його тещу, та багатьох інших людей у ​​місті Симона. Поки Ісус навчав натовп, Симон, безсумнівно, теж слухав. Зрештою служба закінчилася. «А коли Він закінчив говорити, то сказав Симону: “Відпливи на глибину, і закиньте сіті ваші на улов”» ( Луки 5:4 ). «Симон відповів Йому: “Учителю, ми наполегливо працювали всю ніч і нічого не зловили. Але на Твоє слово я закину сіті”» ( Луки 5:5 ). Як і я, Ісус також не був рибалкою. Гадаю, люди вважали б Його теслею, оскільки Він навчився цього ремесла від свого батька. Петро вже бачив Його в дії як людину, яка могла зцілювати людей. Ісус, безумовно, знав про Слово Боже. Симон слухав Його у власному домі кілька днів тому, і Він щойно слухав Його проповідь з човна, який використовувався як кафедра. Чи діяв Петро всупереч своєму здоровому глузду? Чи погоджувався Він лише для того, щоб Ісус почувався добре? «Побачивши це, Симон Петро впав до колін Ісуса й сказав: «Господи, відійди від мене, бо я грішна людина» ( Луки 5:8 ). Чи говорять нам страхи щось про нас самих? Чого ви боїтеся? Ви боїтеся померти, зазнати болю, втратити? Ви боїтеся майбутнього? Ви боїтеся того, що може з вами статися, або що люди можуть дізнатися, що ви накоїли? Ви боїтеся свого начальника, своїх батьків, своїх дітей? Страх не дає нам можливості зануритися у глибину нашого серця, страх не дозволяє нам зустріти Христа, бо це завжди виклик перед нами. Довірся Ісусу.

Сьогоднішнє читання наголошує на наполегливості ханаанської жінки, яку ми зустрічаємо в сьогоднішньому Євангелії. Св. Августин каже, що ми молимося, щоб розширити свою волю прийняти те, що Бог збирається нам дати. Недільне читання показує, як ця жінка є прикладом правильного ставлення до Бога, поєднання смирення та сміливості, поваги та покори. Ми — творіння, а Бог є Богом; проте Бог запрошує нас до спілкування з Ним. Старий Завіт наполегливо говорить про «чужого, вдову та сироту». Етичне життя в Біблії наголошує звернути особливу увагу на ці категорії людей. Вони говорять до нашої совісті навіть тоді, коли ми б дуже хотіли, щоб вони просто пішли. Ми Церква і тому люди приходять до нас, вимагаючи їжі, підтримки, дружби, любові, притулку чи розуміння. Особливо сьогодні, коли війна нещадно кидає людей до незахищених верств суспільства. Часто ми спокушаємося зробити те, що спочатку, що роблять учні: сказати їм піти геть, можливо до спеціальних соціальних служб, благодійних, чи волонтерських організацій. Ми перевантажені, зайняті та стурбовані. Нам байдуже. Але все християнське життя полягає в пам'яті про страждання та потреби надокучливого іншого. Сьогоднішнє читання дає мені питання, чи достатньо я допомагаю тим, хто уражений потребою і війною? Чи допомагаю захисникам?

Святий Іван Златоуст каже, що важливо не те, з чого ти починаєш, а те, що ти робиш з тим, що дає тобі Бог. Нам не потрібно заздрити тому, що мають інші, або навіть тому, що вони роблять з тим, що їм дано. Ми можемо бути вдячними за те, що маємо ми, і за те, що Бог дає іншим. Бачите, Бог дивиться на людей не на те, багато ми робимо чи мало, а на те, щоб ми робили жертву, яка аж ніяк не менша, ніж наші здібності. Одна монахиня ділячись. своїм духовним досвідом писала про таланти так, що духовний егоцентризм замінює мету справжнього аскетизму. Він відрізає таку людину від всесвіту та перетворює її на духовного скнару – і тоді ця скнара швидко починає розвиватися та зростати, бо вона починає помічати, що чим більше вона набуває, тим порожнішою стає її душа. Це відбувається через дивний закон духовного життя, згідно з яким усе, що не роздається, усе, що зберігається, усе, що не віддається з любов’ю, якимось чином вироджується, стає розбещеним, згорає у вогні. Талант забирають у того, хто його закопує, і віддають тому, хто позичає його під відсотки. Подальше накопичення робить людину дедалі більш порожньою. Це призводить до висихання, до духовного оніміння, до повного виродження та руйнування своєї духовної сутності. Відбувається унікальний процес самоотруєння духовними цінностями.

У сьогоднішньому євангельському читанні Ісус сказав своїм учням: «Якщо хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, візьме свого хреста та йде за Мною». Наша сьогоднішня картина Аннібале Караччі є яскравим прикладом сьогоднішнього євангельського читання в дії. Святий Петро зображений тікаючим з Риму, щоб уникнути розп'яття. Петро має видіння зустрічі з Христом, який несе свій хрест, ідучи в протилежному напрямку. Петро запитує Ісуса: «Quo vadis?» («Господи, куди Ти йдеш?»), на що Христос відповідає: «Romam vado iterum crucifigi» («Я йду до Риму, щоб знову бути розп'ятим»). Зрозумівши, що він зрадив Ісуса вже один раз під час Страстей, тричі відрікшись від Ісуса, він не хоче знову зробити ту саму помилку, покинувши Ісуса та Його церкву. Петро повертається до Риму, щоб зустріти мученицьку смерть. Святого Петра зображено в емоційному шоці від побаченого Христа. Христос же зображений як м'язистий атлет, що несе хрест. Підніжжя хреста спрямоване до нас, як до глядача. Так само, як і Його права рука, рішуче спрямована вперед, запрошуючи нас також нести свій хрест і йти за Ним. У нашому сьогоднішньому читанні Ісус каже Своїм учням взяти свої хрести, а не Його хрест… Він каже нам, що хрест буде різним для кожної людини. Хрест дає нам можливість розпізнати дорогу навернення і спасення, правильний шлях, який розкриває нам правду про нас і Бога.

У одній книзі відомого католицького богослова маріолога Хосе Лоарте про особу Богородиці згадується як Господь готував світ до спасіння у різдві Богородиці. Багато століть минуло відтоді, як Бог обіцяв нашим прабатькам біля воріт Раю прихід Месії. Протягом цих століть народ Ізраїлю зберігав надію на цю божественну обіцянку, зосереджену на дівчині з дому Давида, яка зачне і народить Сина, якого назвуть Еммануїл, що означає «з нами Бог» ( Іс. 7:14). Покоління за поколінням побожні ізраїльтяни з нетерпінням чекали народження Матері Месії, яка мала народити його , як сказав Міхей на основі пророцтва Ісаї (Мх.5:2). Бог приділив велику увагу вибору своєї Дочки, Нареченої та Матері. Богородиця найпіднесеніша з жінок, народилася серед глибокої тиші. Була осінь, коли поля готові до сну. Ніхто з тих, хто жив у той час, не знав, що відбувається. Тільки ангели на небесах раділи. До народження Марії земля була в темряві, оповита тінню гріха. З її народженням зійшов світанок спасіння, як провісник майбутнього дня. Як молиться Церква у свято Різдва Пресвятої Богородиці: «Народженням Твоїм, о Діво Богородице, Ти приносиш радість усьому світові; з Тебе народилося Сонце Правди, Христос, Бог наш» (Служба хвали).

Неділя перед Воздвиженням Італійський художник Джованні Сегантіні написав картину "Поцілунок хреста". Сегантіні зворушений болем втрати: болем матері, яку він втратив надто рано, коли йому було лише шість років. Саме мати міцно тримає дитину на руках, коли вона простягає руку, щоб дотягнутися до хреста щоб поцілувати його: вражаюча деталь, з якою Сегантіні передає цей жест – простота та природність. Мати пропонує себе як надійну опору, дозволяючи дитині стрибати вперед без страху. Своїми двома маленькими руками дитина обіймає розп'яття, чіпляється за нього і майже притискає своє обличчя в центрі хреста. У жесті дитини немає помітного відданого зобов'язання, бо його жест виникає зі знайомства та спонтанної, чистої прихильності; з «любові» до тієї присутності, яку викликає хрест. "Наша надія називається Ісус. Він увійшов у гробницю нашого гріха, дійшов до найдальшої точки, де ми загубилися, пройшов крізь клубки наших страхів, виніс тягар наших гноблень і з найпохмуріших глибин нашої смерті пробудив нас до життя. Святкуймо Великдень з Христом! Він живий і досі проходить повз, перетворює, звільняє. З Ним зло більше не має влади; невдача не може завадити нам почати все спочатку". Папа Франциск

Історія про багатого юнака це найсумніша історія в Євангелії, — ця історія про відмову того, кого любив Ісус, відмова відповісти на його заклик. Відомий богослов Ганс Урс фон Бальтазар запитує: «Хто, на думку Ісуса, підпадає під позначку «багатий»? Він чіплявся б за своє майно, незалежно від того, наскільки воно велике чи мале». Багатство відносне, але учнівство абсолютне. І це багатство — це не лише матеріальні блага, а й стосунки. Ключовим словом у всьому цьому є «довіра»: «Трудно багатому ввійти в Небесне Царство» (Мт 19:23). У що ми віримо? Кому ми довіряємо? І чому? Зрештою, іноді думають, що Петро та інші учні були бідними, тому їм було легко залишити все та піти за Ісусом. Але Петро, ​​до того, як піти за Ісусом, не був злиденним чи бездомним; насправді, він та кілька інших учнів були дрібними бізнесменами — професійними рибалками — які мали човни, будинки та сім'ї. Вони справді жертвували собою. І це важливо, оскільки Євангеліє від Матея часто з великою відвертістю показує слабкості, егоїзм та невдачі учнів. Однак, попри все це, вони продовжували йти за Ним — не ідеально, але наполегливо. В апостолах є вперта рішучість, яку можна не помітити, коли нею слід захоплюватися та наслідувати. Вони були недосконалими людьми, які боролися зі справжніми сумнівами та страхами, але поступово змінювалися завдяки благодаті, любові та послуху. Багатий юнак злякався покликання та дороги, і пішов. І це сумно, бо багатство не могло його спасти. Учні, однак, також боялися, але йшли за ним, покладаючись на свого Учителя та його обіцянки.

Проповідь зазвичай проголошує та пояснює значення читань, які ми чуємо в літургії, але вона також є особистою для нашої громади та того, що ми переживаємо сьогодні. Як нам туди дістатися? Куди нас веде Бог? Яка Його воля для нашої громади? Як ми пізнаємо Божу волю? Як приймати страждання і шукати сенс у своєму житті сьогодні? Як нам це зробити? Як нам знати, що робити далі? Через нашу віру в Бога. Без Христа наше так зване життя насправді є спілкуванням зі смертю, яким би захопливим і сповненим не було те, що ми пов'язуємо з тим, що «досягли успіху» в цьому світі. У цьому Євангелії дитина чоловіка одержима демоном, і учні нічого не можуть зробити. Чому? Через їхнє невірство. Через наше невір'я ми страждаємо і ходимо по колу, не знаючи, що робити далі. Довіра до Христа дає нам можливість побачити, що є за стражданням, побачити. свою слабкість у поміч від Бога. Сьогодні нам всім не просто, ми здається схожі на розгублених апостолів, що робити далі...як з цим жити? Але апостоли щойно спустилися із гори Преображення і вже забули досвід Бога... Господи, поможи моєму невірству...

Одна із проповідей Папи Бенедикта XVI на свято Успіння Богородиці акцентує свою увагу на тому, що небо має серце. Свято Успіння – це день радості. Бог переміг. Любов перемогла. Вона перемогло життя. Любов показала, що вона сильніша за смерть, що Бог володіє справжньою силою і що Його сила – добро і любов. Проповідь святого Хосемарії каже про Богородицю, яка є повноцінною учасницею справи нашого спасіння, бо йде слідами свого Сина: убогість Вифлеєму, щоденна праця прихованого життя в Назареті, виявлення Його божественності в Кані Галілейській, тортури Його і. страсті, божественна жертва на хресті, вічне блаженство раю. Усе це безпосередньо стосується нас, тому що цей надприродний маршрут є тим шляхом, яким ми маємо слідувати. Марія показує нам, що ми можемо йти цією дорогою з упевненістю. Вона випередила нас на шляху наслідування Христа, її прославлення є твердою надією нашого власного спасіння. З цих причин ми називаємо її «нашою надією, причиною нашої радості». Шлях до нашого особистого освячення повинен щодня вести нас до хреста. Цей шлях не є скорботним, бо сам Христос приходить нам на допомогу, і в його товаристві немає місця для смутку. Люблю повторювати з душею, сповненою радості, немає жодного дня без хреста — Хреста. Сьогоднішні святкові тексти тропаря і кондака свята запевняють нас про перемогу життя над смертю. І те, що протягом нашого земного життя ми маємо заступницю і орієнтир, який вказує на Христа: «У різдві дівство зберегла Ти, в успінні ж світу не залишила Ти, Богородице, перейшла Ти до життя, бо Ти Мати Життя, і молитвами Твоїми визволяєш від смерті душі наші» (тропар). «В молитвах невсипущу Богородицю, і в заступництві незмінне уповання, гріб і смерть не втримали: бо, як Матір Життя, переніс Її до життя Той, Хто вселився в утробу приснодівствену» (кондак)

У непроглядній темряві ночі, коли учні Ісуса довіряли свій човен легкому вітерцю, раптово розпочалася буря. Човен кидало туди-сюди велетенські хвилі. Учні, мабуть, тремтіли та безпорадно чіплялися за борт човна годинами. Коли нарешті почало світлішати, учні побачили якусь людиноподібну постать, що наближалася до човна, і вигукнули з жаху: «Привид!». Але це був Ісус, який ішов по морю. Він сказав: «Не хвилюйтеся, це Я. Не бійтеся». Дійсно, ця жахлива буря уособлює цей світ і наше життя, коли ми намагаємося перетнути його «на інший берег». Ми опиняємося посеред глибокої темряви цього світу, застиглі у страху, розгубленості, тривозі та поспіху, кричимо, блукаємо безцільно, а іноді імпульсивно кидаємося в темряву. Ми питаємося коли закінчиться війна, коли смерть перестане забирати найцінніше у нас, коли справедливість домінуватиме? І зрештою, ми виснажуємося та падаємо. Подивіться на Ісуса. Покладіться на Нього, тримайтеся за Нього. Ісус не відганяє нас; Він не принижує нас, не вважає нас надокучливими і завжди дивиться на нас. Він плаче за нас, страждає і помирає з нами і за нас. Він завжди поруч з нами, будь-де і будь-коли, навіть коли наші ноги паралізовані страхом або поглинуті гнівом і ненавистю, Він каже: «Не бійтеся. Я є». Коли ми чуємо цей голос, навіть якщо ми на межі смерті, ми рятуємося від страху та ненависті, немов в обіймах.