Проповіді

Ісус був у місті Капернаум на березі Галілейського моря, де зцілив слугу сотника. Наступного дня він та його учні вирушили приблизно за 24-32 кілометри на південь до міста Наїн. Наїн знаходиться на північно-західному схилі гори Фавор, неподалік від іншого міста під назвою Шунам. Він йде туди з великим натовпом своїх учнів. У нього більше дванадцяти апостолів. Натомість, завдяки його чудесам та вченням, багато інших учнів також йдуть за Ним. Навколо цього натовпу панує атмосфера хвилювання та очікування. Вони почули від Ісуса дивовижні істини. Вони бачили, як Він здійснив неймовірне зцілення. Вони хочуть побачити, що Він зробить далі. Коли Він і цей сповнений очікування натовп учнів входять до Наїна, вони зустрічають інший великий натовп, що виходить звідти. Однак цей другий натовп не радісний і не схвильований. У них немає жодного настрою очікування. Навпаки. Вони плачуть, голосять і сумують. Вони не йдуть за людиною, яка їх годує, дає їм життя і дає великі вчення. Натомість ця друга група йде за мертвою людиною. І хоча багато з цих людей були її друзями та сусідами, деякі з них були професійними скорботними. Їх наймали для оплакування. Їм платили за те, щоб вони плакали. У єврейській культурі того часу, коли хтось помирав, ви платили людям, щоб вони прийшли та оплакували вас. Її оточує натовп людей, але вона насправді самотня, бо наскільки щирим може бути горе, якщо за це доводиться платити людям? Ось так буває, коли помирає близька людина. Ніхто не розуміє. Здається, що поруч з вами нікого немає. Ви не тільки переживаєте сильне горе, але й абсолютно самотні. Два натовпи, що зустрічаються біля воріт Наїна, стикаються один з одним. Спочатку незручно. Радісна компанія, усвідомлюючи, що їхнє хвилювання недоречне, швидко затихає та приймає скорботний вигляд. Але важко так швидко змінитися. Деякі з них здатні висловити лише байдужий жаль через її горе. Їхні вирази обличчя показують, що вони співчувають їй, але насправді вони не сумують. Багато хто думає: «Шкода її. Принаймні зі мною нічого подібного не траплялося. Я просто одягну своє сумне обличчя, поки вона не помре. Тоді ми зможемо жити далі». Саме так почувається більшість із нас, коли хтось інший страждає, чи не так? «Я виконую свій обов'язок і буду дивитися на неї з похмурим обличчям, але сподіваюся, що вона швидко помре. Я маю жити далі. Можливо, я піду на похорон і надішлю листівку, але це все, що я можу зробити». Це незручно для всіх. Вони не знають, як поводитися чи що сказати. Дехто бурмоче якусь ввічливу нісенітницю про те, що їм шкода її втрати. Вони не розуміють її болю, і всі це знають. Ісус воскрешає цього хлопчика з мертвих! Ісус каже йому встати, і він сідає в труні та починає говорити. Ми не знаємо, що сказав хлопчик. Нам не сказали. Якщо жінка плакала раніше, то зараз вона справді починає плакати. Не сльози горя, а сльози радості. Вона повернула свого сина! Той, хто був мертвим, був повернутий до життя і знову даний їй. Це втіха. Після того, як Ісус каже: «Не плач», Він дає їй привід перетворити свої сльози на сміх, а свій смуток на радість. Це справжня втіха. Це співчуття, подібне до Христового. Його не просять. Його не шукають. Воно приходить саме тоді, коли їй це потрібно. Якщо ви переживаєте час випробувань та випробувань, якщо ви стикаєтеся з трагедією, Ісус знає, Ісус бачить, навіть коли всі інші цього не бачать. І Він каже вам сьогодні, або коли ця трагедія станеться: «Не плачте. Не плачте. Я зараз перетворю ваш плач на сміх». Наша реакція, коли Він робить таке твердження, — це гнів. «Не плачте? Не сумуйте? Але я маю право сумувати! Плакати — це цілком природно! Моє серце розбите. Я втратив кохану людину. Моє життя розвалилося переді мною. Подивіться на цей біль у моєму житті. Я не бачу причини продовжувати. У мене немає надії на майбутнє. Не кажіть мені не плакати. І крім того, Він не збирається виховувати мого сина». Ні, він не виховуватиме. Принаймні, не зараз. Він виховуватиме пізніше, але це вже інше питання. Але люди, які сумують, хочуть розради зараз. Коли Ісус каже вам і мені: «Не плачте», ми кажемо: «Добре, тоді де розрада?» Ви страждаєте? Вам боляче? Ви пережили глибокий смуток? Ісус страждає разом з вами. Жодна людина не може сказати правильних слів чи зробити правильну річ у тому, з чим ви стикаєтеся. Тільки Ісус може. Тільки Ісус може сказати вам: «Не плач. Нехай не тривожиться ваше серце. Я втішу вас». Тільки Він може підняти вас з попелу горя та принести радість у ваше стурбоване серце.

Ця картина аписана Вільямом-Адольфом Бугро у 1897 році, вона має назву «Співчуття». Ця картина заввишки 260 см, виконана у натуральну величину, справляє велике враження на тих, хто стоїть перед нею. Ми бачимо чоловіка, який несе свій власний хрест, набагато менший за хрест Ісуса. Із заплющеними очима він обіймає Христа на хресті, молиться та дякує за те, що знайшов Ісуса. У виразі обличчя чоловіка так багато можна прочитати. Ми бачимо, що в обличчі Христа залишилося трохи життя. Він повернув голову до чоловіка. Однак похмурі, невизначені тони бороди Христа, його волосся, колючки, його очі… все темне і майже чорне. Він ось-ось помре. Заплямована кров’ю пов’язка на стегнах яскраво-біла, вже натякаючи на майбутнє Воскресіння. Пояс чоловіка, схожий за формою на пов’язку на стегнах Христа, чорний; кінець його власного життя близько. Хрест його власних страждань привів його до Ісуса. Небо хмарне, і ми бачимо грозу вдалині. Чоловік і Христос об’єднані не лише у своїх стражданнях та обіймах, але й у милосерді. Як зазначено в сьогоднішньому євангельському читанні, милосердя – одна з найважливіших чеснот, яку Ісус закликає нас плекати, бо воно робить нас синами Всевишнього. Слово «співчуття/милосердя» походить від «con-passion», що означає «страждати/співстраждати» з кимось. Воно також передає відчуття, що, страждаючи разом з кимось, людина приходить йому на допомогу. Отже, це акт любові, коли ми беремо на себе біль стражденного і сподіваємося, що таким чином з цих спільних страждань вийде якесь позитивне добро. Тому це набагато більше, ніж просто співчуття до когось. Тому, коли Ісус каже нам у сьогоднішньому читанні: «Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний», Він просить нас розвивати цю чесноту спільних страждань, що кореняться в любові.

Сьогодні читаємо на літургії по покликання апостолів і перший улов риби. Ісус показує свою владу над серцями людей та над силами природи (вони зловили «величезну кількість риби»). Однак, коли він просить Петра «відплисти на глибоку воду та закинути сіті на улов», майбутній апостол скаржиться, перш ніж послухатися. Скільки б разів Бог не виявляв Себе гідним нашої довіри (створення, Втілення, Страсті, Воскресіння, таїнства – що ще Він міг зробити, щоб завоювати нас?), ми все одно вагаємося робити все так, як Він хоче. Нам потрібно визнати Його Господом не лише своїми устами, а й серцем, і своїми рішеннями. Як і Петро, ​​нам потрібно докласти всіх наших природних зусиль (вони ловили рибу всю ніч), але потім зробити додатковий крок віри: «Учителю… якщо Ти так кажеш, я…». Щоразу, коли Бог просить нас чогось, це завжди для нашого блага та для блага Його Царства. Це досвід усіх святих – щойно вони починають займатися Божими справами, життя набуває зовсім нового та невимовного виміру. З іншого боку, коли ми вагаємося, вимагаємо доказів або оцінюємо Бога за заниженими стандартами людського розуму, ми заважаємо Йому явити свою доброту та любов. Але коли ми чинимо акт довіри до Бога, підкоряючись Його волі, навіть коли наша людська природа чинить опір, Бог винагороджує нас понад наші найсміливіші уяви. Бог, не хоче робити все сам; він хоче, щоб ми Йому допомогли. Він робить себе слабким, аби насправді потребувати нашої допомоги. У цьому уривку він просить Петра відвести його від берега, щоб він міг ефективніше звертатися до натовпу – Бог залучає до допомоги рибалки, щоб його голос був почутий! З того моменту просування справи Христа пов’язане з нерозривним ланцюгом чоловіків і жінок, достатньо щедрих, щоб позичити свої човни Господу, як це зробив Петро, ​​– або навіть пришвартувати свої човни, щоб «залишити все та йти» за Ним. Він не хоче нав’язувати своє Царство згори; він хоче, щоб ми вільно входили в нього та допомагали іншим робити те саме, йдучи поруч із Ним.

Сьогодні ми чули вчення Господа про спасіння душі та про те, як наше спасіння глибоко вкорінене в Хресті. Ісус сказав: «Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, візьме свого хреста та йде за Мною». Взяти свій хрест не означає носити хрест на шиї, а також не означає підняти на своїх плечах велетенський і важкий хрест. Досвід хреста полягає в тому, щоб ми жертвували власним "я" та підпорядковували його волі іншого, повторюючи в собі те, що Господь зробив у Гефсиманії стосовно волі свого Отця. Сьогоднішнє читання наголошує, що нам потрібно зробити три речі: зректися себе, взяти свій хрест і йти за Ним. Багато людей інтерпретують ідею зречення себе як «шукання навмисних страждань». Це зовсім не те, що говорить Ісус. Йти за Христом означає дозволити Йому вести і йти туди, куди Він веде, що не завжди узгоджується з тим, куди хочемо йти ми. Наприклад, Христос каже мені прощати, але я хочу гніватися. Тож чи дозволю я своєму гніву вести, чи буду я слідувати Його вченню прощати? Дуже важко дозволити Йому вести. Дуже важко бути послідовником. Христу також допомагали нести Його хрест на Голгофу. Нам також потрібна допомога в несенні наших хрестів. Це одна з причин, чому в нас є церква — щоб надавати допомогу в несенні наших хрестів. Церква робить це двома способами: по-перше, церква надає допомогу через молитву, богослужіння та таїнства. Роль священика полягає в тому, щоб допомагати парафіянам нести їхні хрести. Ось чому він носить штолу на шиї під час виконання всіх священицьких обов'язків, щоб нагадувати собі та всім іншим про цей священний обов'язок. По-друге, члени церковної громади повинні допомагати один одному в несенні хрестів — відповідальність і служіння кожного члена церкви — підбадьорювати, бути добрим слухачем, молитися один за одного, відвідувати хворих, допомагати бідним, допомагати всім ти, кого уразила і поранила ця страшна війна, вітати чужинців тощо. Взяти хрест не означає нести свій власний хрест, а допомагати іншим нести їхній

Як ми чули протягом останніх кількох тижнів, наш Господь розповів дві дуже гострі притчі групі саддукеїв та фарисеїв, які невпинно переслідували Його протягом усього Його служіння. Однак, незважаючи на те, що вони чули притчі та знали, що їх ототожнюють з їхніми предками, які знущалися та вбивали Божих пророків та святих, вони все одно невпинно вирішують переслідувати та полювати на Того, хто, як вони знали, чинив знамення, зцілення та чудеса набагато краще, ніж навіть найвеличніші з пророків давнини. Однак, незважаючи на це, і через свою чисту заздрість та ненависть, після минулотижневої притчі, притчі про весільну вечерю Царя, замість того, щоб покаятися, ми чуємо, що… Тоді фарисеї пішли та радилися, як би їм підловити Його на слові. Коли Ісус каже: «Люби ближнього свого, як самого себе», важливо розуміти, що Він не каже, що ми повинні любити ближнього свого так само сильно або так само, як ми любимо себе, роблячи тим самим нашу власну любов до себе визначальною для нашої зовнішньої поведінки та ставлення до себе. Швидше, що ми повинні любити ближнього свого як істоту тієї ж самої природи, що й ми самі: як подібне до Бога, наділене та прикрашене Його Образом і Його Подобою. Ось чому наш Господь додає, що ця друга заповідь – любити ближнього свого, як самого себе – «подібна» до першої. Бо якщо ми справді любимо Бога, ми будемо любити Його та все, що Він створив – Його Творіння та людей, яких Він ніжно створив за Своїм образом. Історія 20- го століття – з його таборами смерті, газовими камерами та ГУЛАГАМИ, а також сьогоднішня реальність геноцидної війни проти нашого народу – показує саме те, що відбувається, коли люди не люблять Бога і не бачать у людях унікальних і дивовижних творінь Його рук.

Коли земне життя Ісуса наближається до кінця, промови в Євангелії від Матвія набувають яскраво есхатологічного відтінку. Їхнє значення пов’язане з кінцевою долею всіх створених реальностей, як тих, з якими знайомі сучасники Ісуса, так і остаточної долі всесвіту. Хоча притча, безумовно, має трагічний тон, Ісусові слова також несуть послання надії. Як сказав Папа Римський Франциск: «Боже розчарування злочестивою поведінкою людства — не останнє слово! Це велика новизна християнства: Бог, який, хоч і розчарований нашими помилками та нашими гріхами, не зраджує своєму слову, не здається і, головне, не шукає помсти!». «Мої брати і сестри, – продовжує Папа, – Бог не мститься сам за себе. Бог любить, він не мститься. Він чекає на нас, щоб пробачити нас, щоб обійняти нас. Через «відкинуте каміння» — а Христос є першим каменем, який відкинули будівничі — через ситуації слабкості та гріха Бог продовжує поширювати «нове вино» Свого виноградника, а саме милосердя. Це нове вино виноградника Господнього: милосердя. Є лише одна перешкода наполегливій і ніжній Божій волі: наша зарозумілість і наша зарозумілість, яка часом стає насильством! Зіткнувшись із таким ставленням, коли плодів немає, Слово Боже зберігає всю свою силу докоряти й дорікати: «Тому кажу вам, що Царство Боже відійметься від вас і дасться народу, який приносить плоди його».

Поширеною спокусою для релігійних людей є впасти в певну форму легалістичної самоправедності. Привабливо припустити, що Божі вимоги можна звести до простого кодексу поведінки, таким чином, що ті, хто його дотримується, отримують винагороду, а ті, хто його не дотримується, заслуговують на осуд. «Що мені робити, щоб успадкувати вічне життя?» — це питання, яке ставить Ісусові багатий юнак. Питання, яке, якщо подумати, ви могли б поставити собі в тиші свого серця. Але відповідь вражає його: «Якщо хочеш бути досконалим, піди, продай майно твоє та роздай бідним, і матимеш скарб на небі; потім приходь і йди за Мною!» А він? Він йде сумним, з опущеним поглядом, бо мав багато майна. Але справжній скарб був прямо перед ним. І він його відпустив. Для Ісуса важливий не ваш банківський рахунок, а ваше серце. Не ваш успіх, а ваша здатність любити. Він не хоче, щоб гроші отруювали наші душі, робили нас егоїстичними, байдужими, нездатними бачити тих, хто проходить повз нас, голодними, голими, спраглими, самотніми, хворими. Важливо не те, скільки ми маємо, а те, як ми вирішуємо це використовувати. Багато це чи мало, якщо це стає розламаним хлібом, тоді це стає справді цінним багатством. Свята Тереза ​​Калькутська прямо сказала: «Немає бідності гіршої, ніж не мати любові, яку можна було б дати». Любов — це справжня валюта, яка ніколи не втрачає цінності. Все інше — порох. Продовжуючи святкувати Успіння Пресвятої Богородиці, ми повинні дивитися на неї як на найкращий приклад смиренної, слухняної людини, об'єднаної з Христом у любові. Своїм «Успенням» вона показує нам, що таке життя люблячої слухняності веде до Царства Небесного не через легалізм, а через смиренну, повну сприйнятливість до благодаті її Сина, в Якому все можливе.

"У тобі переможено закони природи… смерть вводить життя" Святкуючи сьогодні Успення Божої Матері, дуже часто вважається, що Церква вшановує «кінець» життя Марії. Однак, дивлячись на різні літургічні гімни цього дню, ми виявляємо, що святкується саме початок її життя - її вхід у вічне блаженство! Якщо Хрестом Ісуса Христа та Його воскресінням із мертвих смерть переможена, а перемога безсмертного життя дарована світові, то в особі Діви Матері ми бачимо цей незмінний і безмежний дар нескінченного блаженства, особисто прийнятий Марією у своєму житті. Дійсно, проживши все своє життя в присутності — серцем і душею — зі своїм Сином і Спасителем, її «смерть» була показана як останній шлях, кульмінаційний момент того, чого вона справді прагнула — назавжди бути зі своїм Сином і Спасителем світу. Свято Успення Богородиці є найпереконливішим нагадуванням про надію, з якою ми також покликані жити в цьому швидкоплинному житті. Через свою «смерть» Богородиця дає впевненість і переконання, що смерть насправді може стати реальністю справжнього життя для всіх. Більше того, смерть не слід розуміти як той жахливий момент, коли ми занурюємося в руйнівну темряву та жахливе небуття; навпаки, наша фізична смерть, як це було для Богородиці, так само може стати і для нас переходом до життя та до вічного царства нашого Господа. Успення Богородиці підтверджує реальність перетворення смерті з грізного ворога на радісний перехід до вічного життя. Це свято іноді називають Літньою Пасхою, що означає перехід Богородиці з земного життя у життя вічне завдяки перемозі її Сина над смертю на Голгофському хресті. Хоча це свято називається «Успенням Богородиці», насправді це святкування її життя та перемоги над смертю. Це святкування її «Пасхи» з цього життя у життя вічне. Це святкування підтвердження обіцянки нашого власного воскресіння у Христі.

Преображення Господнє — одне з чудес Ісуса в Євангеліях. Святий Тома Аквінський вважав це «найбільшим дивом», оскільки воно доповнювало хрещення та свідчило про досконалість на небесах. Преображення — одна з п'яти головних подій у житті Ісуса: Хрещення, Преображення, Розп'яття, Воскресіння та Вознесіння. У християнському вченні Преображення — це ключовий момент, коли людська природа Ісуса зустрічається з Богом, місце зустрічі тимчасового та вічного, де сам Ісус є мостом, що діє як сполучна ланка. Святкуючи сьогодні Преображення, у нас є два варіанти. Ми можемо сказати Ісусу: «Господи, добре нам тут бути» і змиритися з життям по цей бік небес, життям, уподібненим до цього світу. Або ж ми можемо вирішити «не уподібнюватися до цього світу, але перетворюватися (буквально преображуватися!) оновленням вашого розуму» (Римлян 12:2), дозволяючи собі «переобразитися (буквально преображуватися!) на Його подобу» (2 Коринтян 3:18). Якщо ми бажаємо брати участь у виході Христа з гріха та смерті та насолоджуватися плодами вічності, ми повинні переобразитися на Його подобу. Ми повинні зректися себе, взяти свій хрест і йти за Ним. Бо, як каже нам Христос: «Хто хоче душу свою зберегти, той погубить її, а хто погубить душу свою ради Мене, той знайде її» (Матея 16:25). Петро буквально виконав це, коли його розіп'яли догори ногами у Римі за те, що він був послідовником Христа. Наш Господь, можливо, не закликає нас до такої ж смерті. Однак він закликає нас померти для себе та щодня зректися себе в дрібницях. Зверніться до Бога в молитві та запитайте Його, як Він може закликати вас до преображення. Можливо, це добре слово, яким Він хоче, щоб ви поділилися з кимось, кого ви не любите. Або, можливо, це піст від розкоші, щоб у вас були зайві гроші, щоб допомогти нужденним. Можливо, це проводити менше часу перед смартфоном і більше часу з іншими. Допомога військовим, чи їх сімʼям, тим хто зранений війною і потребую преображення від темряви до світла. Що б це не було, поки ми живі, присвятім цей день тому, хто потребує та преображенню за Його образом.

У сьогоднішньому Євангелії дитина чоловіка одержима демоном, і учні нічого не можуть зробити. Чому? Через їхнє невір'я. Через наше невір'я ми страждаємо і ходимо по колу, не знаючи, що робити далі. Учні мали досвід. Вони бачили різне. Вони навіть досягали успіху раніше. Але в цей момент вони покладалися на те, що вже зробили, замість того, щоб покладатися на Бога в теперішньому часі — і цього було недостатньо. І якщо бути відвертими, то іноді ми теж так поводимося. Ми можемо почати покладатися на те, що знаємо, що бачили або що робили в минулому… замість того, щоб повністю залежати від Нього зараз. Але сьогоднішній день був нагадуванням про те, що минулий духовний успіх не дорівнює теперішній духовній силі. І саме перебування поруч з істиною не змінює нас автоматично — ми все одно повинні йти за нею з вірою. Віра була важливою частиною сьогоднішнього дня. Не просто віра, а справжня переконаність, що каже: «Боже, я довіряю Тобі, навіть якщо я цього ще не бачу». Навіть якщо результат не такий, на який я сподівався. Бо зрештою, питання насправді не в тому, «Що може зробити Ісус?» Ми знаємо, що Він може зробити. Справжнє питання полягає в наступному: «Чи довірятиму я Йому… навіть якщо Він обере інший результат, ніж я очікував?» Ось тут і починається правда. Нам нагадали, що Ісус має силу відновлювати, зцілювати та рухати вперед так, як ніхто інший. І жодна темрява не може протистояти Йому та перемогти. Але ми також покликані продовжувати зростати — продовжувати формуватися. Цей процес не зупиняється, і іноді він приходить через періоди слабкості, які вчать нас покладатися на Нього більше, а не менше.