Проповіді

Цього тижня на Вечірні читання із книги Буття нам переповідали історію сотворення світу і людства, а також падіння наших прабатьків. Однією із думок які виходять із цих текстів є постійний зв’язок Бога і людини, що породжує життя і гармонію. І навпаки, коли людина втрачає довіру (зв’язок) з Богом, то втрачає все, що вона отримала. Тому в рамках святкування сьогоднішньої Першоі Неділі посту можемо співставити ікону та спілкування. Ікона є живою частиною обряду Церкви. Ікона – дає можливість спілкуванню з Богом. Ми віримо, що після Воплочення Господнього ікона стає однією із можливих відносин з Богом. Це стає визнанням істини, що «Бог явився в тілі» (1 Тимотея 3:16). А ікони святих розповідають нам про плід Божої любові в серцях написаних. Тому євангеліє та ікона виражають одну і ту ж Істину. Святі Отці називали ікону Євангелієм для неграмотних. «Зображення використовуються в храмах, щоб ті, хто не знає грамоти, хоча б, дивлячись на стіни, читали те, що не в силах прочитати в книгах», — писав св. Григорій Великий Папа Римський. За словами преп. Івана Дамаскина, «зображення є нагадування: чим є книга для тих, які пам'ятають читання і письмо, тим же для неписьменних служить зображення; і що для слуху — слово, це ж для зору — зображення; за допомогою розуму ми вступаємо в єднання з ним». Преп. Теодор Студит підкреслює: «Що в Євангелії зображено за допомогою паперу і чорнила, то на іконі зображено за допомогою різних фарб або будь-якого іншого матеріалу». Тому піст є часом і нагодою віднайти свій втрачений через гріх первообраз, час аби знову відновити зв’язок із Тим, хто дає життя і гармонію. Св. Григорій Ніський говорить: «Кожен з нас є живописцем свого життя: душа - полотно, чеснотами є кольори, а Христос є зразком, на якому ми маємо малювати».

Сьогодні неділя Прощення. Це початок Великого посту. Те, що ми почули на Вечірні вчора ввечері, допомагає нам зрозуміти важливість цього періоду: «Господь, Творець мій, узяв мене, як порох із землі, і створив мене у живу істоту, вдихнувши у мене дихання життя і дав мені душу. Він віддав мені честь, поставивши мене правителем на землі над усім видимим і зробивши мене товаришем ангелів. Але сатана-обманщик, використовуючи змія як своє знаряддя, звабив мене добром; він відлучив мене від слави Божої і віддав мене на землю та на глибину смерті. Але, Вчителю, із співчуттям поклич мене знову». Це говорить Адам, але це також говоримо і ми з вами. Це вже не розповідь про когось, хто жив 4000 років тому. Тепер це наша історія. Це наша реальність, і цей час, який називається Великим постом, є нашою дорогою, яка веде від вигнання до нашого повернення. Іншими словами, є надія: що ми з вами не можемо уникнути грішної людської природи, яку ми успадкували від Адама, але ми маємо свободу вибирати життя. Приймаючи час посту, ми визнаємо, що шлях назад до повного спілкування з Богом відкрив нам Христос. Все, що потрібно, це бажання йти за Ним. Великий піст — це час зміни, зміни серця, зміни розуму, зміни напрямку. Ми покликані змінити наш спосіб життя, мислення та дій. Це час битви, час війни. Якщо ми сприйматимемо Великий піст лише як час відмови від чогось, тоді ми втратимо його значення. Великий піст – це час для додавання Христа до нашого життя, а не час дієти. Церква завжди знала, що нам потрібні періоди роздумів і глибших духовних зусиль, якщо ми збираємося виправити свій шлях від себе до Христа. І тому період Великого посту є запрошенням для нас працювати над собою та своїм молитовним життям. Нам потрібно нагадати, що ми не є центром усього, що ми не є мірою всього. Є тільки одне велике «я», і це наш Господь і Спаситель Ісус Христос. Наша мета — бути перетвореними в Христі та через Христа. Ось що означає бути християнином: бути перетвореним, бути зміненим у Христі.

У кожну суботу тижня ми згадуємо молитвою наших померлих, але у літургічному році є так звані вселенські батьківські суботи, чи як ми називаємо їх – “задушні”. Це дні поминання “всіх від віку спочилих отців, матерів, братів і сестер наших”. Щоб навіть ті, про кого вже не пам’ятають, відчули молитву, а отже і любов, бо молитва – це прояв любові. Перша поминальна субота котра є перед М’ясопусною неділею, що описує подію дня Страшного Суду, і тому в суботу перед цією неділею ми молимося “за всіх від віків померлих християн”, тобто за всіх тих, які коли-небудь померли чи згинули, про кого, можливо, ніхто ніколи не молиться, чи душі нищих, щоб усі вони могли стати на Страшному Суді виправдані перед Господом. Особливо наші молитви лунатимуть за загиблих наших воїнів, які віддали своє життя за свободу і майбутнє нашого народу.

Сьогоднішнє свято відзначається через сорок днів після Різдва, знаменуючи день, коли Богородиця та Йосип мали принести Ісуса до Храму. Хоча Марія була чистою та вільною від гріха з моменту свого зачаття, і хоча Син Божий не потребував викуплення, Марія та Йосип виконали ці обрядові обов'язки. В основі цього святкування лежить зустріч праведного Симеона та пророчиці Анни з Немовлям Христом у Храмі. Саме в цій святій зустрічі божественність Ісуса вперше проявляється через людського пророка. При Його народженні ангели проголосили Його божественність пастухам, але в Храмі Симеон першим зрозумів і проголосив Ісуса Спасителем світу. Він також пророкував, що це спасіння буде здійснено мечем скорботи, який пронизає Непорочне Серце Марії. У своїй праці « Redemptoris Mater » святий Іван Павло II писав, що Марія почула у словах Симеона щось подібне до другого благовіщення, «бо вони розповідають їй про реальну історичну ситуацію, в якій Син має виконати свою місію, а саме, у непорозумінні та горі. Хоча це звістка, з одного боку, підтверджує її віру у здійснення божественних обітниць спасіння, з іншого боку, вона також відкриває їй, що вона повинна буде жити своїм послухом віри у стражданнях, поруч зі стражденним Спасителем, і що її материнство буде таємничим і сумним». Анна, пророчиця, також вийшла вперед і «подякувала Богові та розповіла про Дитятко всім, хто чекав визволення Єрусалиму». Таким чином, ці ритуальні дії також були моментом, коли божественна місія Ісуса була явлена ​​світові. Богородиця та Йосип були вірними євреями, які дотримувалися Закону Мойсея. Єврейський закон передбачав, що для первістка потрібно було виконати дві ритуальні дії. По-перше, мати новонародженого сина була ритуально нечистою протягом семи днів, а потім вона мала «провести ще тридцять три дні в стані чистоти крові» ( Левит 12:2–8 ). Протягом цих сорока днів вона не повинна була «торкатися нічого священного і не входити до святилища, доки не виповняться дні її очищення». По-друге, батько первістка мав «викупити» дитину, принісши священику жертву в п’ять шекелів, щоб священик потім представив дитину Господу (див. Числа 18:16 ). Нагадаємо, що первісток чоловічої статі з усіх єгиптян, тварин і дітей, був убитий під час десятої кари, але первістки чоловічої статі з ізраїльтян були врятовані. Отже, ця жертва, принесена за первістка сина в Храмі, була способом ритуального викуплення його на згадку про захист під час тієї кари.

Неділя про блудного сина — це друга неділя тритижневого періоду перед початком Великого посту. Як і у випадку з Неділею про митаря та фарисея, темою цієї неділі є покаяння, а зосередження уваги на притчі про блудного сина спонукає християн замислитися над необхідністю покаяння у наших стосунках з Богом. Читаючи роздуми одного американського богослова о. Стівена Костоффа про Піст, читаємо, що далека країна з притчі є географічною, бо юнак з притчі наважився вирушити далеко від свого дому. Однак «далека країна» також може стосуватися прихованого місця в нашому внутрішньому ландшафті; «місця», де ми можемо дистанціюватися від Бога та правильного життя до лякаючої міри, навіть якщо повільно та ненавмисно. Спочатку ця внутрішня далека країна може виявитися привабливою. Вона може заспокоїти наше марнославство, захистити нашу гордість та/або підживити «пристрасті», які ми можемо плекати із задоволенням, навіть якщо вони приховані від погляду та осуду інших. Коли порожнеча такого ландшафту стає очевидною, ми також можемо відчайдушно бажати шукати якогось замінника щастя. Не рухаючись нікуди і не змінюючи звичного способу життя, ми все ще можемо піти в «далеку країну» у цьому внутрішньому ландшафті, який може виявитися таким же підступним, як і будь-яке невідоме середовище зовнішнього світу. Про блудного сина з притчі сказано, що коли він був «на дні», він «спам’ятався». Це, безумовно, один із ключових виразів, що містяться в цій безмежно насиченій притчі. Юнак знайшов здоровий глузд, його душевний спокій відновився, і, по суті, він «зрозумів реальність» — недраматичний, але змістовний спосіб описати «навернення», або процес повернення до Бога та теплих обіймів нашого небесного Отця. Костофф описуючи образ покаяння блудного сина каже: «Покаяння знаменує собою відправну точку нашої подорожі. Грецький термін metanoia, означає передусім «зміну розуму». Правильно зрозуміле, покаяння не є негативним, а позитивним. Воно означає не саможалість чи докори сумління, а навернення, переорієнтацію всього нашого життя на Святу Трійцю. Це означає дивитися не назад із жалем, а вперед з надією – не вниз на власні недоліки, а вгору на Божу любов. Це означає бачити не те, ким ми не змогли бути, а те, ким ми тепер можемо стати завдяки Божій благодаті; і це означає діяти відповідно до того, що ми бачимо. Покаяння – це не просто окремий вчинок, початковий крок, а постійний стан, ставлення серця та волі, яке потрібно невпинно оновлювати до кінця життя».

Якби ми підсумували заповіді трьох великих ієрархів, ми могли б сказати, що вони радять молодим людям будь-якої епохи: «Рухайтеся вперед, завжди вгору. Щиро прагніть бути освіченими. Пориньте у навчання. Прагніть зробити щось велике та героїчне. Навчіться ігнорувати себе та підкорятися служінню іншим. Ви мрієте про краще суспільство? Працюйте заради нього. Озбройтеся життєвою силою та наполегливістю і живіть любов’ю Христа потужно та палко до кінця».

Є старе прислів’я, яке говорить: «Я бачу недоліки в інших, але, слава Господу, у мені їх немає». Людина потрапляє в пастку гріха вже тим, що стверджує, що не має гріха! Насправді, це найбільший гріх з усіх: гординя. Сьогоднішня притча про Фарисея та митаря — це класичний християнський парадокс. Уявіть, що ваш найгірший ворог отримує нагороду від Бога, тоді як ваш «добрий» релігійний священик виявляється нікуди не годиться. Хто найжорстокіша, найгірша людина, з якою ви коли-небудь мали справу? Більшість людей часів Ісуса відповіли б: «Збирач податків». Митарі були дуже ненависні юдеями, вони були найгіршими зрадниками і колаборантами: їх вважали злодіями, які мали законне право забрати ваші важко зароблені коши. Римська імперія прагнула якомога більших доходів, тому вона призначала місцевих збирачів податків (які знали, де заховані гроші та скарби), щоб вичавити з поневолених народів кожну копійку. Їхній стимул: збирачі податків отримували велику частку всього, що вони збирали. Такі люди не отримували своїх посад, будучи «хорошими хлопцями». Вони часто були безжальними головорізами, які не вагалися використовувати страх і здирництво. Це були такі собі «коллектори, чи вишибали», з якими було дуже важко домовитись. Ми можемо бути поганими, але, якщо ми упокоримося та шукатимемо прощення, ми його отримаємо. Ісус показує, що упокорена людина була винагороджена, тоді як поблажливий фарисей зрештою був упокорений. Бути смиренним — це не те, що ми можемо зробити самостійно. Ми повинні просити Бога про смиренне та розкаяне серце. Без цього дару ми ніколи не будемо спасенні. У нашій плоті ми просто надто горді та егоїстичні. Богу потрібно дати нам нове серце, новий розум. Остерігайтеся гордині, нашого найгіршого ворога. Благайте про дар смирення, бо лише з ним у нас є шанс.

"Коли Той, Хто схилив небеса, прийшов спасти грішників, Закхей, великий ревністю, але малий на зріст, побачив Дерево Життя з сикомора; піднесений над землею, він побачив Ісуса, Який покликав його; спустившись у смиренні, він покаявся, прийняв Його; і так спасіння прийшло в його дім, і він став справжнім сином Авраама". Пасхальному періоду Церкви передує Великий пост, якому також передує власна літургійна підготовка. Перша ознака наближення Великого посту настає за п'ять неділь до його початку. У цю неділю читається Євангеліє про Закхея-митника. Воно розповідає про те, як Христос приніс спасіння грішній людині, і як її життя змінилося просто тому, що вона "шукав побачити, хто такий Ісус" (Лк. 19:3). Бажання та зусилля побачити Ісуса започатковують увесь рух через Великий піст до Пасхи. Це перший рух спасіння. Біг та лазіння по деревах Закхея є викликом для нас в cьогоднішню неділю, яка вже є приготуванням до початку Великого посту. Закхей так сильно хотів побачити Ісуса, що залишив усю свою гордість і гідність у купі розбризканих речей біля підніжжя дерева. Що ми готові залишити позаду? Нашу гордість і відмову пробачити тим, хто завдав нам болю? Нашу лінь і нездатність промовляти щоденні молитви? Нашу жадібність і любов до майна? Нам не потрібно залишати нічого з цього, якщо ми не хочемо. Ми можемо пережити Великий піст більш-менш незмінними і зберегти всі наші звички недоторканими. Ми можемо залишатися такими, якими ми є, задоволеними та неквапливими, і прогулюватися життям у гідному спокої. Але тоді ми не побачимо Ісуса, і Він пройде через наше місто без зупинки. Краще бігти і лазити по деревах, краще позбутися нашої гордості та всього іншого, що стоїть між нами та спасительною зустріччю з Господом. Маленький збирач податків з Єрихону дуже хотів побачити Ісуса. Як сильно ми хочемо Його побачити?

«У ті дні», – сказано у попередньому розділі Євангелія від Матея перед сьогоднішнім читанням, – «прийшов Іван Хреститель, проповідуючи в пустелі Юдейській кажучи: “Покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне!”». І сьогодні на півночі, в Галилеї поганській, приходить те саме послання: «Покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне». Послання Старого Завіту таке ж, як і Нового, лінія Пророків, що веде до двоюрідного брата Христа, закликає до покаяння. Покаятися означає змінити свою думку — відвернутися від гріха та повернутися до Господа. Це означає прийняти: «Я помилявся». Це також означає прийняти — попри мої протести, попри те, що я думаю, що я керую собою, керую своїми діями — що я дозволив іншій силі маніпулювати собою. Як часто ми озираємося на гріх у нашому житті та кажемо: «Я не міг зупинити себе від цього»? Пристрасть взяла контроль, оволоділа мною, і я не міг чинити опір, я став пасивним перед владою когось іншого в моєму житті: проте на мить я знову став поневоленим гріхом, я відмовився від своєї свободи, я повернувся спиною до Бога. Бог кличе мене повернутися до Нього лицем, навіть як соромно, чи страшно, чи просто ніяк.... Ісус хоче допомоги мені змінити моє життя, знайти правильну ціль пошуку.

Сьогоднішній текст говорить про напруженість між двома крайнощами. З одного боку, засоби Ірода для зміцнення своєї влади були темними та кривавими, що зумовило втечу святої родини до Єгипту. З іншого боку, три сни Йосипа свідчили про Божу захисну руку над кожним поворотом подій, коли він привозив «Дитину та її матір» спочатку з Віфлеєму до Єгипту, а потім до Назарета Галилейського. Єгипет історично був місцем гноблення Божого народу, проте він надав притулок ізраїльському Месії. Злий задум Ірода не міг перешкодити приходу Божого Месії. Ця розповідь викликає чіткі спогади про вихід. Подібно до Мойсея, якого Бог послав спасти ізраїльтян, Ісус був врятований, перш ніж виконати свою місію спасіння Божого народу. Навіть будучи немовлям, Ісус зіткнувся з відкиненням і був врятований. Він був спасенним Спасителем, визволеним Визволителем. Розповідь містить багато паралелей між Мойсеєм та Ісусом. Так само, як Мойсей міг бути вбитий через указ фараона про знищення всіх єврейських немовлят чоловічої статі, Ісус міг спіткати таку ж долю за наказом Ірода вбити всіх хлопчиків віком до двох років в околицях Віфлеєма. Завдяки божественному порятунку через послух спочатку єврейських повитух, а тепер і Йосипа, і Мойсей, і Ісус залишилися живими та отримали завдання врятувати Божий народ, одного з єгипетського рабства, а іншого — від їхніх гріхів. Щоб спастися, Божий народ повинен наслідувати приклад Йосипа, будучи абсолютно слухняним. Повторюваність настанов, даних ангелом Господнім Йосипу, та опис реакції Йосипа Матеєм є навмисною. Іншими словами, коли Йосипу було наказано взяти Дитину та її матір, втекти до Єгипту та чекати там подальших інструкцій, він зробив саме це (2:13-14). А коли йому знову було наказано взяти Дитину та його матір і повернутися до землі Ізраїлю, його дії знову відповідали настановам слово в слово (2:20-21). Не було жодних «якщо», «і» чи «але». В результаті Йосип та його родина уникли погроз як Ірода, так і його сина Архелая. Його віра та слухняність були похвальними та повчальними. Коли ми отримуємо спасіння Господа, чи достатньо ми смиренні, щоб слухатися нашого Спасителя у повній довірі?