Проповіді

Цього тижня було переполовення свята Пасхи і Церква нас вже готує до іншого свята – свята води і світла Зіслання Святого Духа. Неділі Самарянки і Сліпородженого мають тему води і світла. Протягом цих двох тижнів на щоденних літургіях читаємо євангеліє від Івана, який розповідає про Ісуса на святі Кучок, або Наметів. Це свято особливе знаками присутності Бога під час виходу юдеїв із Єгипту- вода і світло, теж є головними темами цих текстів. Минулого тижня у Євангелії ми чули зцілення біля купалень Витезди, де Ісус зустрів чоловіка, відомого у традиції як Яір, чий параліч та тяжка хвороба залишили його ізольованим та безпорадним біля цілющих вод Овечої купелі в тіні Храмової гори. У сьогоднішньому Євангелії, навпаки, Христос знаходиться у зовсім іншому місці із зовсім іншою людиною. Цього тижня ми подорожували приблизно за 30 км на північ від Єрусалиму до земель Самарії, де Він зустрічається посеред дня, під палючим сонцем, із самарянською жінкою, чиє життя до того моменту було далеко не доброчесним. Одна американська дослідниця Біблії пише, що у Старому Завіті колодязі часто були місцем, де починалися шлюбні заручини, тому що вони були одними з небагатьох місць, де жінки з'являлися на людях. Черпати воду було жіночою роботою, і біля криниць завжди було багато жінок. Двоє ізраїльських патріархів, Ісак і Яків, знайшли своїх дружин біля колодязів, як і Мойсей. Отже, коли Церква дивиться на цю історію про зустріч Ісуса з жінкою біля колодязя — як Бог шукає Свою наречену, Церкву. Ісус виражає це бажання через Свою спрагу: «Дай Мені напитися». Бог спраглий за нас, за грішних, бо гріх може знеохотити нас і привести до відчаю і тут ініціативу бере на себе Ісус. Подальша розмова показує бажання Ісуса відкрити Себе як Месію цій жінці, чого ми не бачимо в жодній іншій історії Нового Завіту. Він хоче дати їй «живу воду», яка походить від віри в Нього. Він постійно звертає її увагу від води в колодязі до спраги, яку він відчуває в її душі. Ця самарянка була ізгоєм серед ізгоїв. Будучи самарянкою, вона була ізгоєм серед юдеїв, які вважали самарян єретиками, спотворюючи справжню релігію Ізраїлю. Будучи жінкою, вона не була громадянином у культурі, яка часто вважала жінок рухомим майном. Будучи жінкою з «репутацією», маючи низку чоловіків і живучи розкуто з іншим чоловіком, вона була ізгоєм навіть серед інших жінок. «Хороші» жінки не хотіли з нею спілкуватися. Вона була біля колодязя сама, опівдні, у «диявольську годину», коли ніхто й не думав робити якусь роботу. Яку кращу людину міг вибрати Ісус, щоб показати світові, що Він прийшов заради грішників ? Жінка, яка представляє всіх нас, грішників, не має нічого запропонувати Ісусові, крім власної спраги Бога. У неї були питання, у неї була спрага, і Він знав про цю спрагу. Самарянка зрозуміла! Вона залишає свій глек біля криниці (більше не думає про таку воду) і йде в місто, щоб розповісти іншим (більше не думаючи про свою репутацію) про Ісуса. Її життя ніколи не буде таким, як раніше. Вона вже почала смакувати Живою Водою. Бог користає зранених людей, аби дати спасіння зраненому світу!

Сьогодні святкуємо Неділю Жінок Мироносиць. Мироносиць які виявилися вірними у моменті хреста, тих, хто у своїй слабкості не втік, і тих, хто перед обличчям поразки та трагедії раптово став вірними учнями. Біля підніжжя хреста стояли жінки. Вісім жінок: Марія Магдалина, Богородиця, Іванна, Саломія, Марія, дружина Клеопи, Сузанна, а також Марія і Марта з Вифанії, сестри Лазаря. Ці Мироносиці спостерігали нестерпне. Вони спостерігали, як Творець Життя випускає останній видих. “Жінки, що приносили пахощі, приходили з любов’ю передбачливо. ..”. Причина їхньої стійкості пояснюється: “передбачливість з любов’ю”. У Євангелії від Івана повідомляється, що Марія Магдалина була настільки відданою, що після суботи встала й пішла до гробу, “було ще темно”. Євангелист Лука підтверджує, що це було "дуже рано вранці”. Мама новонародженого буде прокидатися всю ніч, щоб погодувати дитину. Час доби не має значення перед обличчям відданості. Багато корисного можемо почерпнути для себе у текстах Утрені Неділі Мироносиць: "До гробу Твого, Спасе, йдучи, мироносиці не могли зрозуміти і взивали: хто відвалить нам камінь гробу? І, глянувши, побачили, що камінь був відвалений; вигляду ж ангела й одежі дивувалися; будучи охопленими трепетом, думали втікати. А юнак промовив до них: не бійтеся, Той, Кого ви шукаєте, воскрес; прийдіть, подивіться на місце, де лежало тіло Ісусове, і швидко йдіть, сповістіть учеників… Спас воскрес із гробу". Американський богослов Джон Брек коментуючи зміст Неділі Мироносиць каже, що пам’ять про пасхальне торжество поступово згасає в наступні дні й тижні після свята, тому Церква пропонує в неділі Жінок-мироносиць певний образ — живу ікону — пасхального дива. Якщо ми уважно прислухаємося до чудових текстів утрені, то ми можемо почути ангельське оголошення, яке почули мироносиці - розділити диво життя, яке перемагає смерть. Посеред нашої буденності — війни і страждання, відведення дітей до школи, метушні за комп’ютером, проведення нарад в офісі, боротьби з корками на дорозі, чи боротьби з повітряною тривогою щодень — посеред цього образ Жінок-Мироносиць надсилає нам запрошення. Воно закликає нас вийти з себе на деякий час і разом з ними піти до гробу, де Ісус був покладений по смерті. Вона закликає нас споглядати невимовну таємницю порожнього гробу і разом із ангелом проголосити: “Нема Його, Він воскрес!”.

Вхід у Єрусалим. Це завершення нашої великопосної прощі. Це кульмінація сходження з Христом до Єрусалиму, щоб пережити Пасху з Ним, який, «прийнявши образ раба, прийшовши в людській подобі; і взявши людський вигляд, упокорився, ставши слухняним аж до смерті, навіть смерті хресної». Таким чином, сьогоднішня літургія включає в себе протилежності Пасхальної таємниці: прийняття і відкидання, світло і тінь, життя і смерть. Від радості процесії ми перейдемо до споглядання Христових Страстей у Євангелії Страстей. Ці дві крайності знаходять свій найповніший і найдосконаліший вияв на престолі і Євхаристії, який є водночас жертвою і відкупленням. Наше життя позначене цими двома протилежними полюсами. Сьогодні Церква святкує вхід Господа в Єрусалим як звершення Пасхальної Тайни. Ідея полягає в тому, щоб роздумовувати про те, ким ми є, поглянути на свій власний шлях, на те, як ми вели своє життя, і подумати про те, куди ми йдемо. Ми йдемо до Великодня, щоб відсвяткувати воскресіння нашого Господа і Спасителя Ісуса Христа. Тому прожиймо цей Страсний тиждень по-іншому! Песах відзначає спогад про вихід з Єгипту та важливий маркер ідентичності для єврейського народу. Заклики піклуватися про бідних і безправних у Старому Завіті часто містять обґрунтування визволення Господом народу з Єгипту. Святкуючі Пасхи збираються, щоб відзначити визволення, яке Бог уже приніс ізраїльському народу, звільнивши їх із поневолення. Господь уже відомий як той, хто визволяє і спасає. Оливна гора, з якої Ісус починає свій шлях до Єрусалиму, була пов’язана з есхатологічними очікуваннями. Захарія 14 передбачає, що народи збируться в Єрусалимі для битви, і Господь керуватиме битвою (14, 3). Хоча в історичному контексті слова Захарія стосуються відбудови храму та сподівань на оновлений Ізраїль, есхатологічні та месіанські сподівання розкривають таємницю Пасхи. Цього тижня багато хто з нас зберуться на страсні богослужіння у наших громадах. Сьогодні ми всі занурені в святкування та очікування приходу Царя та Божого визволення. Ісус, можливо, не той Спаситель, якого ми очікуємо — ніхто не очікував Месії на хресті, — але Він — Спаситель, який нам потрібен, Який йде з нами через наші радісні вигуки святкування, наші найглибші втрати та наші найбільші надії.

По-своєму кожна з наших дитячих мрій була частиною нашого таємного прагнення до величі. Ми всі, наче діти, дико уявляємо собі, яку форму прийме наша земна велич. Як і діти, ми часто маємо неправильну мету або неправильне визначення величі. Але те, що може бути милим у дитини, часто стає трагічним у дорослому. І тому в сьогоднішньому читанні у Марка 10, Ісус має намір позбавити нас наших помилкових мрій про велич. Натомість Він наповнює нас баченням справжньої величі – величі, яку ми поділяємо з Господом. У Марка 8:27-10:52 Ісус починає навчати учнів, що Він буде відкинутий і вбитий, Петро щойно зізнався, що Ісус є Месія, і наступне, чому Ісус навчає, це те, що Він повинен страждати і померти. Хоча учні не готові прийняти це, Ісус навчає їх, що життя учня Христа є життям сповнене смирення та служіння. Яків і Іван, сини грому, звертаються до Ісуса з особливим проханням, і це надзвичайно сміливе прохання апостолів. По-перше, вони не підходять до Ісуса зі страхом чи лагідністю. Натомість зверніть увагу на сміливість їхнього запитання: «Учителю, ми хочемо, щоб ти зробив для нас усе, про що ми просимо». Жодних лестощів, тільки в обличчя: «Ти, Боже, робиш те, про що ми просимо!». Ісус міг докорити їм, як Він зробив Петра, коли Петро опирався підходу Христа до Хреста. Але замість цього Він підігрує, можливо, щоб побачити, що насправді в їхніх серцях. У той час як язичники вважають, що велич залежить від того, хто має яку позицію та владу, Царство Боже керується протилежним чином світу. Ісус чітко каже їм: є один спосіб бути великими в Моєму Царстві – і це бути слугою для всіх. Якщо хочеш бути великим у Царстві Небесному, то навчись бути смиренним, як твій Учитель.

Сьогоднішнє євангеліє є посланням надії для нас. Часто перед обличчям трагедії чи проблем ми відчуваємо безнадійність, заламуємо руки й стурбовано запитуємо: "Що пішло не так?" і "Що мені робити?" або "чому я?" У такому стані ми бачимо учнів у сьогоднішньому читанню. Один чоловік приніс свою хвору дитину до учнів і просив їх зцілити його сина. Але як би вони не намагалися, учні не змогли зцілити хлопчика. Ісус дав учням владу виганяти демонів (Марка 3:15), і вони досягли певного успіху (Марка 6:7-13 ), але в цьому випадку вони зазнали невдачі. Пізніше, подалі від допитливих вух натовпу, вони приватно просять Ісуса пояснити їм, чому вони не змогли зцілити хлопчика, а Ісус зміг. Ісус каже їм, що для виправлення ситуації необхідні піст і молитва. Але зауважте, що Ісус не каже їм, що брак віри призвів до їхньої невдачі. Натомість Ісус нагадує їм, як свідомо стояти в присутності Бога – через молитву та піст. Учні ніколи не просили – "навчи нас творити чудеса" – і вони не просили "навчи нас молитися, щоб ми отримували все, чого хочемо", НІ навіть "навчи нас молитися, щоб молитва діяла на нас". Молитва завжди ставить нас у присутність Бога. А бути в Божій присутності, виявляється, є метою духовного життя. Мета полягає не в тому, щоб отримати відповідь на всі наші молитви – ми не намагаємося перетворити Бога на наш особистий кур'єр доставки товарів із сайту замовлень, щоб Він доставляв до нашого порога все, про що ми просимо. Подорож Великого посту закликає нас продовжувати бути у витривалості навіть тоді, коли здається, що ми "не в змозі", коли вся наша надія обертається темрявою та тінями, коли навіть саме наше життя було забрано. У такі часи пам’ятаймо, що існує не лише “дві сторони медалі”: віра й сумнів, ані надія й розчарування. Пам’ятаючи про обіцянку Господа Ісуса про воскресіння – "Він воскресне третього дня»" – пам’ятаймо, що "кінець історії" – це не смерть, сумнів і відчай. Згадуючи батька стражденного хлопчика, проходьмо час Великого посту, пам’ятаючи, що шукаємо обітниці Світлої Пасхи, навіть коли сумніваємося. Взиваймо навіть у сумнівах і тіні смерті до Ісуса Христа щодня, щогодини: "Вірую! Допоможи моєму невірству".

У перших розділах Євангелія Марка чергуються пустеля та місто, де Ісус проголошує Добру Новину дедалі зростаючому натовпу. Натовп у цій історії такий великий, що ті, хто несуть паралізованого чоловіка на ношах, не можуть пройти. Будинки в Палестині в І столітті зазвичай мали солом’яні дахи, які було легко розібрати, але Ісус вихваляє як знак віри наполегливість і винахідливість, виявлену тими, хто проламав дах. Повне зцілення розслабленого повертає йому тіло й дух здоров’я і вражає натовп. Книжники були експертами Закону Мойсея та його усному викладі. Оскільки єврейська традиція суворо стверджувала, що ніхто не може прощати гріхи, крім одного Бога, проголошення Ісуса про прощення, безумовно вразило присутніх і викликало багато питань та навіть обурення. Вражає те, що на такому ранньому етапі служіння в Галилеї Ісус відповідає на звинувачення в богохульстві; звинувачення, яке буде висунуте йому, коли він пізніше постане перед Синедріоном. Для євреїв часів Ісуса хворою людиною був той, на кого розгнівався Бог. У рабинів була приказка: немає хворого, який би зцілився від своєї хвороби, доки йому не прощено всі його гріхи. Як наслідок, цілком можливо, що чоловік на ношах цілком міг зазнати років жорстокого поводження та засудження з боку інших і був пригнічений почуттям провини, яке інші звалили на його плечі. Він був хворий; отже, він сприймався як грішник на якого Бог розгнівався, і він не міг бути зцілений. Ісус сказав паралітику: «Сину, прощаються твої гріхи», а не «Ти зцілений, встань і ходи». Ця відповідь говорить нам про людську природу. Що було першим, що він побачив, коли подивився в очі цього чоловіка? Це був чоловік, який був повністю впевнений, що він був ізгоєм через його стан. Біблійний коментатор Вільям Барклі пояснює це так. «Перше, що сказав йому Ісус, було: «Дитино, Бог не гнівається на тебе. Усе гаразд». Це було схоже на розмову з переляканою дитиною у темряві. Тягар страху перед Богом і відчуження від Господа зійшов з його серця, і саме цей факт зробив лікування майже повним. Зціленням і прощенням Ісус не тільки виявив любов Бога. Він також показує паралізованій людині Божу справедливість і прощення.

Прийди і подивись! У першу неділю Великого Посту, Церква нагадує нам про покликання перших апостолів. Після Свого хрещення в Йордані Іваном Хрестителем і покликання Петра, Андрія та Івана, Христос вирішує повернутися (90 км) від річки Йордан до своєї рідної Галілеї. По дорозі Христос кличе ще двох апостолів. Христос бачить Филипа і просто каже: «Іди за Мною», і Филип слідує за ним. Швидко Филип переконується в тому, що Ісус є Месією, знаходить і розповідає про це Натанаїлу, який налаштований скептично, можливо, тому, що Назарет був маленьким «забитим» селом і тому, що Месія не очікувався з Назарету. Филип наполягає, кажучи: «Прийди і подивися», точну фразу, яку Христос використав, коли Він покликав Андрія та Івана. У Филипі ми бачимо постать багатьох добрих людей, які допомагають нам на нашому шляху віри і бажають нам добра. Ми повинні бути як Филип: людина, яка завжди намагається ділитися добром і допомагати людям, які не можуть знайти свій шлях у житті. Будьмо людиною, яка покаже іншим, що можна змінити погляд на наше життя і що багато чого можна досягти, якщо ми спробуємо! Будьмо оптимістами і поділімся цією впевненістю з оточуючими. Також у кожному із нас є елемент Натанаїла, тобто упередження та недовіра, що походять від невідомого. Але якщо ми недовірливі до інших, це може призвести до того, що ми втратимо багато прекрасних речей у житті. Ми повинні зрозуміти, що життя — це не лише недовіра та упередження. Життя також пов’язане з вірою, і не лише в людей, а насамперед до Бога. Звільнімся свого упередження щодо Бога і маймо віру у Нього, це дасть нам розуміння багато речей, які трапилися з нами в житті, та інших, які відбудуться.

«Колись тікаючи шляхами пустелі до Єгипту з Пречистою і младенцем Ісусом ти Обручниче, врятував Його від меча Іродового. І нас гонимих Сатаною, блукаючих по пустелі світу цього, рятуй від нападу його та охорони від від погибелі вічної». Цей кондак вірні співають у Молебні до Святого Йосипа Обручника протягом березня місяца, який у Католицькій Церкві посвячений вшануванню цього святого. Тож просимо Святого Йосипа щоб беріг наше воїнство від рани тілесної і душевної. Просимо його щоб піклувався про біженців так, як про младенця Ісуса з Богородицею. З огляду на це Папа Франциск у своєму Апостольському листі «Patris corde» («Батьківським серцем») вважає св. Йосипа особливим покровителем усіх, хто мусить покинути рідну землю через війну, ненависть, переслідування та бідність. Тому святий Йосип став і нашим покровителем у цій війні. Папа Франциск далі каже, що у кожній ситуації Йосип здатен був промовити «fiat» (най так буде) – як Марія під час Благовіщення й Ісус у Гетсиманії. У житті часто трапляються події, значення яких ми не розуміємо, подібно тої що переживає наш нарід сьогодні. Зазвичай наша перша реакція – це розчарування й агресія. Йосип же відкладає судження набік, щоби звільнити простір для самих подій, і, хоча вони здаються таємничими, приймає їх, бере відповідальність за них і вписує їх у свою історію. Святий Йосипе Обручнику, моли Бога за нас!

Сьогодні неділя Прощення. Це початок Великого посту. Те, що ми почули на Вечірні вчора ввечері, допомагає нам зрозуміти важливість цього періоду: «Господь, Творець мій, узяв мене, як порох із землі, і створив мене у живу істоту, вдихнувши у мене дихання життя і дав мені душу. Він віддав мені честь, поставивши мене правителем на землі над усім видимим і зробивши мене товаришем ангелів. Але сатана-обманщик, використовуючи змія як своє знаряддя, звабив мене добром; він відлучив мене від слави Божої і віддав мене на землю та на глибину смерті. Але, Вчителю, із співчуттям поклич мене знову». Це говорить Адам, але це також говоримо і ми з вами. Це вже не розповідь про когось, хто жив 4000 років тому. Тепер це наша історія. Це наша реальність, і цей час, який називається Великим постом, є нашою дорогою, яка веде від вигнання до нашого повернення. Іншими словами, є надія: що ми з вами не можемо уникнути грішної людської природи, яку ми успадкували від Адама, але ми маємо свободу вибирати життя. Приймаючи час посту, ми визнаємо, що шлях назад до повного спілкування з Богом відкрив нам Христос. Все, що потрібно, це бажання йти за Ним. Великий піст — це час зміни, зміни серця, зміни розуму, зміни напрямку. Ми покликані змінити наш спосіб життя, мислення та дій. Це час битви, час війни. Якщо ми сприйматимемо Великий піст лише як час відмови від чогось, тоді ми втратимо його значення. Великий піст – це час для додавання Христа до нашого життя, а не час дієти. Церква завжди знала, що нам потрібні періоди роздумів і глибших духовних зусиль, якщо ми збираємося виправити свій шлях від себе до Христа. І тому період Великого посту є запрошенням для нас працювати над собою та своїм молитовним життям. Нам потрібно нагадати, що ми не є центром усього, що ми не є мірою всього. Є тільки одне велике «я», і це наш Господь і Спаситель Ісус Христос. Наша мета — бути перетвореними в Христі та через Христа. Ось що означає бути християнином: бути перетвореним, бути зміненим у Христі.

«Коли Син Людський збере перед собою всі народи, то розділить їх, як пастух відділяє овець від козлів». Це буде час Страшного Суду. Слава Богу, що буде суд. Чи хочемо ми, щоб світ так існував вічно? Чому, здається, мають таку силу лиходії? Чому добрі люди гнобляться, переслідуються, страждають? Божественна Літургія святого Василія, яку ми служимо в неділі Великого посту, говорить нам: «Він прийде віддати кожному за ділами Його». Те, як ми діятимемо зараз , матиме вічні наслідки. Христос навчав, що наприкінці буде лише два варіанти: рай чи пекло. Є Царство, уготоване для овець його отари, з рясним нескінченним життям, свіжими пасовищами, вічною весною, радістю з Господом і всіма, хто любить Його. Щодо бунтівних козлів: «Ідіть у вічний вогонь, уготований для диявола та його ангелів». Одинадцять разів у Євангелії Христос попереджав про вогонь «геєнни». Він мав на увазі долину Геєни під Єрусалимом – міське сміттєзвалище, з якого постійно піднімався дим, коли палили сміття. Пекло — це вічне сміттєзвалище для тих, хто остаточно виявився нікчемним, і не шукав порятунку. Зрештою, для вас і для мене це буде вічна Радість у Святому Місті з Ісусом угорі або безкінечне руйнування внизу. Бог не нав’язує нам Небо. Куди ми врешті підемо – це наш вибір. Ми вирішуємо зараз, і наприкінці Ісус Христос, Який знає все, Який бачить серця всіх, дізнається, чи правильно ми вибрали чи ні. К. С. Льюїс писав (у «Великому розлученні»), що в кінці або ми скажемо Богу: «Нехай буде воля Твоя», або Він неохоче скаже нам: «Нехай буде воля твоя». Якщо ви не хочете Мене, ви не матимете Мене». Ісус Христос буде Суддею всього цього. Це його послідовне вчення: Івана 5:22-27 І ось стандарт судження: «Якщо ви зробили це найменшому з цих Моїх братів, ви Мені зробили... Якщо ви не зробили цього найменшому з цих Моїх братів, ви не зробили цього Мені». Хворі, самотні, бідні, безпорадні, покинуті, біженці, так багато людей, так багато зранених війною.... І не лише нужденних людей «там», а потреби людей поруч – чоловіків, дружин, дітей, родини, друзів, колег, людей, які стоять поруч із нами у церкві, навіть начальників. Іноді нам не вистачає тих, хто поруч. І часто те, що від нас вимагають, не є складним. Можливо, їм потрібна тільки посмішка чи добре слово. Але як легко ми проходимо повз. Суд над нечестивими буде за те, чого вони не робили – за гріхи бездіяльності, вони не любили, не піклувалися. Отже, від покаяння митаря до вчинків любові та милосердя; від добрих справ до пам'яті смерті; і від пам’яті про смерть, повернувшись до покаяння і молитви, ми повинні пройти нашу подорож до радісних і світлих днів Христового Воскресіння. Євангельські читання під час цих підготовчих тижнів показують нам напрямок нашої великопісної подорожі: вони як дорожні знаки, що вказують нам шлях до Небесного Єрусалиму, до вічної і невпинної Пасхи Господньої.