Додано: 27-09-2026
Сьогодні читаємо на літургії по покликання апостолів і перший улов риби. Ісус показує свою владу над серцями людей та над силами природи (вони зловили «величезну кількість риби»). Однак, коли він просить Петра «відплисти на глибоку воду та закинути сіті на улов», майбутній апостол скаржиться, перш ніж послухатися. Скільки б разів Бог не виявляв Себе гідним нашої довіри (створення, Втілення, Страсті, Воскресіння, таїнства – що ще Він міг зробити, щоб завоювати нас?), ми все одно вагаємося робити все так, як Він хоче. Нам потрібно визнати Його Господом не лише своїми устами, а й серцем, і своїми рішеннями. Як і Петро, нам потрібно докласти всіх наших природних зусиль (вони ловили рибу всю ніч), але потім зробити додатковий крок віри: «Учителю… якщо Ти так кажеш, я…». Щоразу, коли Бог просить нас чогось, це завжди для нашого блага та для блага Його Царства. Це досвід усіх святих – щойно вони починають займатися Божими справами, життя набуває зовсім нового та невимовного виміру. З іншого боку, коли ми вагаємося, вимагаємо доказів або оцінюємо Бога за заниженими стандартами людського розуму, ми заважаємо Йому явити свою доброту та любов. Але коли ми чинимо акт довіри до Бога, підкоряючись Його волі, навіть коли наша людська природа чинить опір, Бог винагороджує нас понад наші найсміливіші уяви. Бог, не хоче робити все сам; він хоче, щоб ми Йому допомогли. Він робить себе слабким, аби насправді потребувати нашої допомоги. У цьому уривку він просить Петра відвести його від берега, щоб він міг ефективніше звертатися до натовпу – Бог залучає до допомоги рибалки, щоб його голос був почутий! З того моменту просування справи Христа пов’язане з нерозривним ланцюгом чоловіків і жінок, достатньо щедрих, щоб позичити свої човни Господу, як це зробив Петро, – або навіть пришвартувати свої човни, щоб «залишити все та йти» за Ним. Він не хоче нав’язувати своє Царство згори; він хоче, щоб ми вільно входили в нього та допомагали іншим робити те саме, йдучи поруч із Ним.
