Притча про багатого дурня, знайдена в Євангелії від Луки, є історією, яку Ісус розповів, щоб застерегти від небезпеки жадібності та безглуздості довіряти матеріальним благам. Ця притча є відповіддю на людину з натовпу, який просить Ісуса вирішити суперечку щодо спадщини, і вона розкриває важливі істини про природу справжнього багатства та важливість бути багатим перед Богом. Центральним героєм притчі є багатий чоловік, чия земля дала рясний урожай. Багатство людини не представляється як проблематична за своєю суттю; справді, рясний урожай можна було розглядати як благословення від Бога. Однак реакція багатої людини на цей достаток розкриває стан його серця. Коли постає питання, що робити зі своїми надлишками, його думки відразу звертаються всередину. Він починає планувати, як він може накопичити свої багатства для власного майбутнього комфорту та насолоди. Показовим є монолог багача. Він говорить сам із собою: «Що мені робити?» ( Луки 12:17 ). Далі він використовує займенник першої особи «я» шість разів у інтервалі трьох віршів, виявляючи його самозаглибленість і віру в те, що його багатство є результатом його власних зусиль. Крім того, план людини щодо свого багатства цілком егоїстичний. Він сподівається на майбутнє відпочинку, їжі, пиття та веселощів. Немає жодної думки про використання його достатку для допомоги іншим, немає визнання його відповідальності за управління своїми ресурсами на благо своєї спільноти. Ставлення багатої людини відображає світогляд, який був поширений у стародавньому світі і залишається поширеним сьогодні. Це точка зору, яка розглядає багатство як засіб самозадоволення та самозахисту, спосіб забезпечити власний комфорт і безпеку перед обличчям невизначеності життя. Однак егоїстична точка зору людини зрештою виявляється дурною. Його багатство, яке, як він вірив, забезпечить йому майбутнє, виявляється абсолютно марним перед лицем його власної смертності. Тієї самої ночі, коли він будує свої плани щодо самозадоволення, його життя вимагає від нього. Історія багатого — це повчальна розповідь про небезпеку знайти свою особистість і безпеку в матеріальних благах. Це показує нам, як легко ми можемо стати рабами бажання більшого, як швидко ми можемо забути свою залежність від Бога та відповідальність перед ним.

У Різдві Бог дає нам великий дар – стає людиною, щоб людину зробити близькою до себе. Тому протягом 40 днів посту і шляху до Вифлеєму будемо просити розуміння цього Божого дару і вчитися дарувати іншим. Час приготування до Різдва є часом дару. 1. ДАРУВАТИ ЧАС БОГОВІ Бог промовляє у тиші. Тиші нашого власного серця. Ми маємо багато за кого і за що молитися. За військових, полонених, поранених, полеглих, про мир….Бог дарував нам життя, аби могли ділитися своїм життям з іншими. Тому молитва дасть розуміння як йти шляхом дару. Дуже часто говорять про Святих, що все що вони робили, то все перетворювали на молитву. 2. ДАРУВАТИ ЧАС ПОТРЕБУЮЧИМ Довкола нас багато тих, хто може отримати від нас поміч. Пожертвуй кошти тому, хто потребує. У колі твоїх друзів, чи родини є хтось, хто у війську, то передай їм солодощі і листівку з теплими словами. Бо вони дарують життя захищаючи нас. Напиши друзям військовим повідомлення як у них справи, посміхнися кожному, хто у пікселі, подякуй! Відвідай людей похилого віку, чи відвідай родини військових, особливо приділи уваги їхнім дітям. Подякуй волонтерам, подякуй всім, хто дарує свій час і труд для тебе. Дарувати час людям, це дарувати їм свою увагу і любов. 3. ДАРУВАТИ ЧАС ДЛЯ БЛИЗЬКИХ Рутина воєнного часу позбавляє нас добрих емоцій, ми часто стаємо байдужими та емоційно вигораємо. Ми часто можемо закриватися у собі, у своїх страхах та розпачах, пропадаємо в інтернеті, чи залежностях. Розмовляти з дітьми, приділяти час дружині, чоловіку, батькам, друзям це дарувати свою увагу. «Безцінні ті люди, з якими навіть мовчання здається душевною розмовою». Близькі, це люди в яких ти знайдеш слова підтримки, тому старайся бути корисним для них, навчися чути і слухати, навіть розділити труднощі і підтримати у скруті.

А ви знали, що у нашому храмі є дошка з латунними іменинними медальйонами спільноти рожанця? В 1930 роках у нашій єпархії набрав великої популярності рух молитви вервиці у сімʼї. Кожна родина яка була у цій спільноті мала свій вигравійований медальйон з прізвищем родини. У храмі стояла велика рожанцьова павіса на деревʼяній ручці, якої були вставлені ці іменні таблички. Два головні медальйони були єпископські: владики Петра Гебея і єпископа Пряшівського Павла Гойдича. Молімся у своїй сімʼї з дітьми вервицю.